Байкери (The Bikeriders)

Американський, точніше арканзаський інді-режисер Джефф Ніколс («Укриття», «Мад», «Лавінг») зняв найбільш глядацьке кіно своєї кар’єри – «Байкерів» із Томом Гарді та зіркою «Елвіса» Остіном Батлером. Хоча і вони можуть розчарувати ту публіку, котра прийде виключно за байкерським драйвом чи тим паче мотоциклетно-бандитським екшном. Бо жодного екшна у Ніколса немає (і ніколи не було). Цей абсолютно прекрасний, магічний, трушний, спокусливий і водночас сумний і місцями навіть трагічний фільм може й не стане новим «Безтурботним їздцем», але він так само говорить не про атрибутику і навіть не про рух, а про екзистенцію та… відсутність будь-якого сенсу.

Ніколс надихався книгою фотографа, котрий упродовж кількох років у 1960-70-х спостерігав, фотографував, занотовував, інтерв’ював байкерську субкультуру американського Середнього Заходу. У фільмі фотографа зобразив Майк Фейст («Вестсайдська історія», «Суперники»). Фрагментарними склейками з різних років він бере інтерв’ю у дівчини на ім’я Кеті (Джоді Комер), дружини молодого та зухвалого байкера Бенні (Батлер), яка розповідає про їхнє знайомство, про мотоклуб «Чиказькі вандали», про «старого» авторитета Джонні (Гарді), що той клуб започаткував, коли надто захопився фільмом із Марлоном Брандо «Дикун» і вирішив, що треба проти чогось бунтувати…, і про те, як красива ідея свободи та особливого (недоступного і незрозумілого непосвяченим) кодексу перетворилася на банальне, меркантильне, огидне зло.

Режисер не вдивляється в байки. Він вдивляється в обличчя байкерів (решту наїзників зобразили Майкл Шеннон, Норман Рідус, Бойд Голбрук, Карл Глусман…). Вслухається в їхні прізвиська (Корок, Кабан, Тарган…), вдихає запахи їхніх затертих шкіряних курток і промаслених жилеток, проводить рукою по пилюці на чоботах, не цурається бруду під нігтями. Так, вони здебільшого брудні, волохаті, неохайні, залиті пивом, дикі… Але навіть гнилі зуби за Джеффом Ніколсом необов’язково означають гниле серце.

Оповідь невипадково ведеться від імені Кеті: правильної акуратної дівчини, нібито геть несхожої на частину байкерської зграї, яка тим не менш з оцим її словом-паразитом «січеш» через роки спілкування з «вандалами» розмовляє так само, як і вони, бо несвідомо, всупереч бажанню все рівно наслідує тих, кого вважає нижчими за себе і кого, можливо, навіть ненавидить. Наслідує, бо всупереч хотінню увібрала в себе їхню культуру. А увібрала, бо захопилася. А захопилася, бо ними (так, цими патлатими чубаками, котрі ніколи не бувають чистими, а якщо чисті – значить несправжні) чи радше їхньою ідеєю та їхнім сакральним і злегка маніакальним ставленням до того їхнього захоплення… неможливо не захоплюватися.

Смотрите легально на MEGOGO

Ніколса завжди цікавили свобода та стіни (фізичні, соціальні чи в голові), що перекривають її (свободи) дихання. Та найзапекліший ворог свободи – не тільки стіни, а і їх відсутність. Порядки дуже легко трансформуються у спотворення порядків і зрештою в анархію. На прикладі вигаданих «Чиказьких вандалів» (в реальності «Розбійники» з Іллінойсу) автор досліджує природу будь-якої революції, яка завжди чи у найліпшому випадку майже завжди закінчується великим розчаруванням. Особливо тоді, коли революціонери погано розуміють, що саме вони жадають змінити у цьому небездоганному світі.

Практично безмовний фотограф у фільмі уособлює погляд на бунт зі сторони без безпосередньої участі. Героїня Джоді Комер – погляд зі сторони, проте з вимушеною інклюзією у хаотичний вир байкерської ментальності (знову-таки парадокс: ті, що створили суворі правила, породили найбільший хаос). Бунтарів, котрих штовхають на бунт геть різні мотиви, уособлюють перш за все Джонні, Бенні та Малюк (молодий австралійський актор Тобі Воллес, відмічений преміями за роль наркомана Мозеса/ Мойсея у фестивальній драмі «Молочні зуби»).

Джонні – звичайний робітник із дружиною та двома доньками, котрий «бунтує» (дуже тихо, пошепки) проти побуту і рутини, і родини, і пролетарської роботи… і створює клуб, де можна бути брутальним і незалежним, і вільним, і впливовим, і крутим «справжнім» чоловіком, а не тим, хто тупо гарує зранку до вечора і купує додому яйця та курку; клуб, де можна нічого не робити і це «нічого» гордо зватиметься «чоловічими справами». Недивно, що поступово простий, ніби шляхетний (інколи настільки, що стоїчно зносить плювки суспільства, котре вбачає в його невинному маленькому заколоті велике інфернальне лихо), але примітивний Джонні втрачає не тільки контроль у власному механізмі, а й загалом нитку здорового сенсу.

Антагоністом героя Гарді виступає молокососний Малюк, який хапається залізною агресивною хваткою за ідею ефемерної «чоловічої свободи» не тому, що сам має хоч якусь ідею, а тому, що тікає з неблагополучної сім’ї і жадає після тяжкого дитинства легкої бурної молодості поза будь-якими законами: легкої слави, легких грошей, легкого вітру, легкого кайфу, легкого сексу, легкої крові…, та легкого перетинання межі. До його нової концепції пристають усі випадкові виродки і потік в’єтнамських ветеранів, які з випатраними війною мізками не знають, де ще окрім розкиданого по нескінченним американським дорогам свавілля прилаштувати своїх демонів.

Найкрасивішим і ідейно, і зовні є Бенні (Остін Батлер, здається, вже став іконою на кшталт Джеймса Діна після «Бунтівника без причини»). Він уособлює байкерський гедонізм і байкерський нігілізм одночасно, тобто ідею чхати на все і тотально насолоджуватися запиленою трасою, ароматом просякнутого піском і потом одягу, ревінням двигуна, холодом хромованого руля… і тим, як геть усе та геть усі лишаються далеко позаду за широкою шкіряною спиною. Саме він – той самий «безтурботний їздець».

І найтрагічніше (чи найлогічніше), що зрештою ламається саме його чиста бездоганна безтурботність. І його такий двозначний фінальний погляд – мабуть, найкрасивіша з усіх можливих ілюстрацій до відомого висновку Альбера Камю, що навіть «Сізіфа треба уявляти щасливим». Сізіфа, котрий, як і по суті всі ми, просто котить догори знову і знову дурну каменюку, ностальгуючи за примарною мрією, коли вгору здіймався його залізний кінь… (до речі, саме так, «Залізний кінь», називався один з перших фільмів Джона Форда про перший потяг на індіанській землі в Іллінойсі; режисера, естетикою котрого натхненна вся творчість Джеффа Ніколса).

Анастасія Лях