Білосніжка (Snow White)

Disney така Disney… Студія випустила черговий ігровий ремейк своєї класичної мальованої анімації – «Білосніжку» на основі мультфільму «Білосніжка і семеро гномів» 1937 року випуску. Після кількох позадіснеївських інтерпретацій канонічної казки (сатиричної версії із кумедною Джулією Робертс в образі королеви-мачухи і візуально бездоганною Лілі Коллінз в ролі протагоністки; серйозної войовничої версії із реально інфернальною Шарліз Терон і суперечливою Крістен Стюарт у лицарських обладунках) ми таки отримали типово діснеївську: пісенну, наївну, дитячу, позитивну настільки що аж занадто правильну…, душею котрої безумовно стала безвідносно (і відірвано від сучасних трендів) щиро сяюча і солов’їно співоча (хоча у перекладі оригінального співу, на жаль, не чутно) Рейчел Зеґлер («Вестсайдська історія», «Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій»), яка зі своїх попередніх проєктів привнесла крихту шекспірівського трагізму і малесенького бунтарства.

Напевно що саме діснеївська «Білосніжка» виявилася найяскравішим доказом того, що ніхто і ніщо (особливо сьогодні, коли перебувати у вчорашній чи позавчорашній відірваності від реальності вже ні для кого не є можливим, навіть для тих, хто вперто продовжує прикидатися, ніби світ складається з тирамісу оптимістичних думок і пана-коти позавоєнного егоцентризму) не здатен перебувати поза політикою, навіть недоторкана діснеївська традиція (котру злегка торкають антипатріархальні та етнічнорізноманітні тренди, проте в розрізі глобальної турбулентності планети це торкання нічого суттєво не змінює і нагадує «заспокійливе» торкання пастора до зґвалтованої жінки), котра все ще твердо стоїть на позиції утримання малечі (та їхніх вимушено прив’язаних до цього сліпого ритуалу батьків) в рамках ілюзії ескапічно мармеладного дитинства з минулих епох.

І почалася політика «Білосніжки» (котра зрештою перетворилася на ворох скандалів за ширмою вимушеної посмішки і вимушеного сюжету…, як на ворох одежини, під яким не виявилося людини) з того, що слідом за цунамі токсичних коментарів навколо темношкірої Русалоньки приблизно той самий електорат у червоних бейсболках своїм прискіпливо расистським оком помітив, що шкіра Рейчел Зеґлер «не дуже то і біла» (хоча саме для таких глядачів у передмові автори спеціально переробили пояснення імені: король і королева дали дівчинці ім’я Білосніжка не за білосніжну шкіру, а тому, що у мить її народження падав білий-білий сніг). Так, Зеґлер дійсно має по материнській лінії колумбійське коріння. Та при цьому вона як дві краплі води схожа на намальовану героїню класичної анімації і дійсно співає (і насвистує) саме так, щоби пташкам (нехай і комп’ютерним) закортіло їй підспівати (і щоби та мізансцена не виглядала максимально безглуздо). І звісно ж, творці картини не стали гримувати акторку білилами (хоча подібний трюк не мав би для гримерів жодних фізичних труднощів, окрім етичної реакційності, відсилаючої в часи, коли на білих акторів наносили гуталін).

Продовжилася політика «Білосніжки» тоді, коли карликова спільнота повстала проти візуального переосмислення гномів і відповідно проти того, що акторів-карликів позбавили можливості мати роботу, і коли головна виконавиця надто бравурно висловилася про феміністичну переоцінку образу, буцімто образивши консервативні традиції. А закінчилася політика «Білосніжки», коли з’ясувалося, що Зеґлер (протагоністка) і Ґаль Ґадот (антагоністка) дотримуються протилежних світоглядів щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту: перша підтримує Палестину, а друга ясно що рідний Ізраїль. І в контексті діснеївської казки про зло і добро (котрим в реальному житті безумовно немає буквальних і однозначних відповідників…, хоча є на прикметі такий тиран, що так само, як королева-мачуха, полюбляє алмази та ікру) політичний скандал між актрисами став чи то абсурдистським піаром, чи то красномовним свідоцтвом зміни світового порядку, коли жодній казці не оминути заплямування актуальними реаліями.

Смотрите легально на MEGOGO

Довоєнний діснеївський мультфільм вийшов тоді, коли у повітрі над Європою вже згущалися пари потворної гітлерівської ідеї і висіло передчуття чорної хмари. Магія Волта Діснея, як і «магія» Америки загалом, намагалася відкараскатися від темної дійсності сяючим ескапізмом, не закодовуючи в казкових символах жодних натяків на буденний світ, сповідуючи ідеологію чистої, стерильної феєрії. Те саме діснеївський всесвіт нав’язливо співочих принцес і перманентно гаркаючих тиранок бальзаківського віку пропонує і нині, коли над Європою знову нависли густі циклонні хмари… І виникає закономірне питання (пов’язане не лише з фактом втручання геополітики в кожну щілину самооманливого позаполітичного буття): чи потрібен і чи релевантний сьогодні класичний Disney? Сьогодні, коли десятирічні вже хочуть дивитися «Загін самогубців» і «Дедпула», а їхні білі сорокарічні татусі знаходять вільний час на коментарі щодо кольору шкіри нової Білосніжки; коли завдяки соцмережам діти втрачають дитячість набагато раніше, ніж перестають їсти на сніданок глазуровані пластівці… А казкові символи все ще так само не мають жодних важливих підтекстів. Хоча, можливо, синьо-жовта сукня Білосніжки…

Анастасія Лях