Блондинка (Білявка, Blonde)

Найскандальніший фільм цього року нарешті дістався глядачів і розділив кіноманський світ навпіл. Комусь перехопило дихання від захоплення, а хтось (таких, здається, більше) геть обурений насиллям, порнографією і нібито брехнею про життя легендарної секс-діви Мерилін Монро, і впевнений, що творці стрічки просто-таки наплювали чи радше нахаркали на могилу канонічної зірки… Проте останні, мабуть, зовсім не зрозуміли жанр «Блондинки». Адже Ендрю Домінік зняв не байопік з традиційним викладом фактів, а психологічний чи навіть психоделічний трилер від першої особи на кшталт «Відрази» Романа Поланського, місцями майже горор; не біографію, а лише фантазію-відчуття, галюцинацію-сновидіння тривалістю майже три години.

В основу написаного Домініком сценарію ліг однойменний роман письменниці Джойс Керол Оутс, котрий літературознавці називають не біографією, а саме художнім романом, авторською напіввигадкою-напівправдою. До речі, спродюсував стрічку Бред Пітт, котрий грав головні ролі у попередніх роботах Ендрю Домініка «Як боязкий Роберт Форд убив Джессі Джеймса» і «Пограбування казино». Щодо виконавиці головної ролі Ани де Армас (котра сьогодні є нехай і значно меншим, проте теж секс-символом і об’єктом чоловічого споглядання-бажання, як і колись Мерилін Монро), вона навряд чи отримає оскарівську номінацію (як її колега-попередниця Мішель Вільямс, що зіграла Монро у біографічній драмі «7 днів і ночей з Мерилін»), хоча, мабуть, мала б. Адже її Мерилін Монро – це абсолютно нонконформістське відтворення: і не ікона, в котрій є тільки медійно-публічний образ і немає живої людини; і не жива людина, в котрої на противагу штучно зліпленому образу є звичайне земне і живе життя; а щось зовсім інакше, глибинне, вирване на поверхню з найтемнішого дна підсвідомого.

Фільм починається зі спальні і спальнею закінчується. На початку історії маленька дівчинка на ім’я Норма Джин (мати котрої працює монтажницею на одній з голлівудських кіностудій і одержима фабрикою мрій) чекає від матері обіцяний сюрприз. Сюрпризом виявляється таємничий портрет незнайомого чоловіка (схожого на героя з нуару, похмурого детектива у капелюсі, обличчя котрого напівсховано у тіні), що висить над ліжком у спальні і котрого мати (нещасна самотня алкоголічка з нестабільною психікою) називає загубленим батьком Норми (якого дитина ніколи не знала), далеким сакральним героєм, що тримає невидимий зв’язок на відстані і колись неодмінно повернеться. Для дівчинки цей портрет стає ніби розп’яттям Ісуса, іконою і святинею, на яку вона щохвилини молиться і чекає відповіді. Чекає усе життя. І цей гострий комплекс Електри з віком проеціюється на усіх чоловіків, котрі зустрічаються на шляху вже дорослої, але невиліковно інфантильної Норми. І всіх коханців вона кличе незмінним «папочка».

У кадрі чергуються нібито реальні особистості (старший син Чарлі Чапліна у виконанні Ксав’єра Семюеля, відомий бейсболіст і другий чоловік Мерилін Монро Джо Ді Маджо у виконанні Боббі Каннавале, знаний драматург і третій чоловік Мерилін Монро Артур Міллер у виконанні Едрієна Броуді, президент Джон Ф. Кеннеді у виконанні данського актора Каспара Філліпсона), проте сама реальність – викривлене, хворобливе задзеркалля, котре виглядає саме так, жорстко й потворно, не обов’язково тому, що так насправді і було, а тому, що таким бачився світ травмованій з дитинства героїні. Героїні, котра не обов’язково та сама Мерилін Монро з плоті і крові, а темне відображення з самісіньких глибин психіки. Тому ці персонажі, як і головна героїня, позбавлені конкретних імен і фамілій, вони лише типажі, просто образи: спортсмен, драматург, президент, білявка…

Смотрите легально на MEGOGO

До речі, якщо подумати, обличчя Мерилін Монро напрочуд важко ясно уявити. У тому сенсі, що майже неможливо виокремити її чіткі індивідуальні риси. Радше уявляються вії, червона помада й біляві локони…, оздоблення, антураж, подоба, але не людина. Уявляється Блондинка – маска, під котрою геть невідомо хто ховається, і чи є, тобто був там взагалі хтось живий і хтось справжній, чи була там жива жінка на ім’я Норма Джин? «Це ім’я максимально фальшиве», – говорить герой Ксав’єра Семюеля про псевдонім Мерилін Монро; говорить той, хто й сам власного імені не має, бо зветься ім’ям прославленого батька – Чарльз Чаплін молодший, ім’ям образа і символу, за котрими майже неможливо промацати справжню людину. «Можеш звати мене просто «ей» чи свистіти, я відгукнуся», – каже жінка, що втратила не тільки ім’я, але і себе.

Фільм Домініка – це не життєпис, а сеанс у психотерапевта. Вірніше, калейдоскоп сеансів у психотерапевта. Зазвичай біографічні кіносюжети про славетних зірок розповідають про те, як у світ шоу-бізнесу приходять невинні, чисті, талановиті створіння, котрих той спотворений світ псує, калічить чи взагалі вбиває. З Нормою Джин трохи інша історія: у голлівудський всесвіт вона потрапила вже скаліченою. Скаліченою психічно зламаною матір’ю і зацикленими безнадійними мріями про неіснуючого татуся з портрета над ліжком в спальні. А жорстокий світ марень докрутив каліцтво до максимуму і до фіналу.

«Блондинка» – це про сексуальну об’єктивізацію, про патріархальний сексистський світ і про жіночий ескапізм. Ховаючись за захисною маскою Мерилін, Норма Джин тікає спершу в ілюзії, а потім у викликані таблетками і алкоголем галюцинації від хижого світу чоловіків, що вважають її ласим шматком м’яса без звивин (і ніхто не вірить, що вона читала Чехова і Достоєвського), солодким безмозким «желе на пружинах», набором з волосся, губ, цицьок і дупи. І про те, що слабка надламана жінка з патріархальних 1950-х, надто слабка для навіть найменшої спроби емансипації, самонавіює необхідність ковтати будь-які чоловічі приниження і накази, будь-які встановлені системою правила (в тій сцені, що найбільше обурила громадськість, Мерилін робить мінет президенту Кеннеді і каже сама собі, що «треба ковтати», але ж це ніяке не порно, а виразна метафора).

«Блондинка» – параноїдальний візіонерський трилер від першої особи, де глядач бачить спотворену реальність очима героїні; нічний кошмар, від котрого кидає в холодний піт (до речі, манікюрниця Керол у виконанні Катрін Денев з фільму «Відраза», для якої світ чоловіків так само виявився кімнатою жаху і спровокував потік найстрашніших видінь, теж була ляльковою блондинкою). Тут принт з червоних троянд на сукні перетворюється на кровотечу із лона; м’ясники-хірурги насильно й безцеремонно вторгаються у вагіну; обличчя близької людини стає безликим, перекресленим, стертим; а обличчя невідомих чоловіків із божевільного натовпу, що істерично кричать і фанатично горять від сексапільної Мерилін, навпаки, надмірно виразні і перекошені, наче в кімнаті кривих дзеркал, гіперболічно великими відкритими (буцімто голодними і хижими) ротами (сцена асонує з дівчачою істерикою в картині «Елвіс», та й долі Елвіса Преслі і Мерилін Монро очевидно співзвучні).

Але образність висловлювання Ендрю Домініка продукує не тільки жахіття, а і красу (не рахуючи красивої де Армас). Так, звисаючі краї білого простирадла на ліжку, де Норма Джин займається сексом одразу з двома, обертаються на звисаючі струмені водоспаду. І ескапічний шум цього водоспаду знов-таки глушить прозаїчну і бруднувату реальність.

Актор Каспар Філліпсон, що зіграв президента, раніше виконав роль Джона Кеннеді у стрічці «Джекі», де Наталі Портман зобразила Жаклін Кеннеді в момент убивства чоловіка. І це невипадково. Невипадково, що знову Філліпсон як Кеннеді. Таким чином Домінік робить відсилку до творчості чилійського режисера Пабло Ларраіна, чиї байопіки (згадана «Джекі», а також присвячена принцесі Діані «Спенсер» із Крістен Стюарт) – це не фільми-біографії про Джекі і Діану, а фільми-відчуття про Джекі і Діану, відчуття їх життя чи окремих його миттєвостей, відчуття їх відчуттів. Так само і «Блондинка» (де героїня Ани де Армас, як і героїня Крістен Стюарт, теж, опинившись у клітці штучного диктаторського світу, втрачає істинне ім’я і істинну особистість) – це суцільне відчуття про Норму Джин і Мерилін Монро, про жінку і «персону» (тобто маску, роль), як в однойменній берґманівській головоломці. Відчуття про фантомну білявку, що, ступивши в легкому летючому платті на вентиляційну решітку, видула з себе шатенку з плоті і душі.

Анастасія Лях