Західні критики вже встигли порівняти «Бруталіста» з «Нафтою» Пола Томаса Андерсона й «Одного разу в Америці» Серджо Леоне. Не лише тому, що це так само історична епічна драма тривалістю три з половиною години не стільки про окремих персонажів, скільки про епоху й Америку, про час і простір, в яких піднімається чи падає попри геній або владу все одно завжди маленька і завжди ламка людина. А тому, що це так само велика, монументальна, формуюча та рушійна щодо кінопроцесу картина. Режисер Бреді Корбет (мабуть, наймолодший серед великих, котрого уже сьогодні без жодних авансів варто називати майстром, маестро, метром, митцем не лише покоління, а всього століття), котрого колись кіномани знали лише як актора («Загадкова шкіра», «Забавні ігри»), поставив свій третій фільм після «Дитинства лідера» і «Vox Lux». І маємо визнати: поставив три великих фільми про три найпотужніші голоси сучасної цивілізації: голос диктатора, голос поп-зірки і голос жертви.
Українські глядачі отримали змогу побачити «Бруталіста» завдяки 8-му Київському тижню критики, куди стрічка потрапила майже одразу після прем’єри на кінофестивалі у Венеції, де здобула «Срібного лева» за режисуру. Виконавець головної ролі Едрієн Броуді через більше ніж двадцять років після «Піаніста», що приніс йому «Оскар», повернувся до образу пережившого Голокост єврея і видав напевно що головний перформанс своєї кар’єри (до якого, як зізнався сам актор, він ішов упродовж всього життя). І якщо він не отримає за «Бруталіста» (який навіть римується з «Піаністом» невипадково, й обидві ролі – це ролі тонкої кевларової або зайлонової нитки мистецтва, пропущеної крізь машину тотального нищення) свою другу оскарівську статуетку, то американські кіноакадеміки вкотре себе дискредитують (мабуть що в номінаціях за головну чоловічу і чоловічу другого плану ролі на церемонії 2025 фігуруватимуть Себастіан Стен і Джеремі Стронг за «Учня» й Едрієн Броуді та Гай Пірс за «Бруталіста»).
У Корбета (котрий у «Дитинстві лідера» показав дитинство хлопчика-майбутнього фашистського лідера, за вигаданим ім’ям котрого можна прочитати не біографічні, а гіпотетичні дитячі роки Гітлера чи Муссоліні, а у «Бруталісті» показав знову ж таки нібито вигадану і водночас історично максимально правдиву жертву фашистів) безпосередньо самого Голокосту немає. Події розгортаються вже після війни. Угорський єврей-архітектор Ласло Тот, який до війни був відомим проєктувальником не лише на весь Будапешт, а і на всю Європу і який пережив кілька концтаборів, емігрує до Америки, де йому допомагає влаштуватися шурин (Алессандро Нівола), брат дружини (Фелісіті Джонс), яка теж зуміла вижити, та не змогла виїхати і застрягла десь на австрійському кордоні. У шурина (котрий, за словами Ласло, тепер «схожий на американця з телевізора») юна дружина-шикса, гарненька американка-білявка, і невеликий меблевий магазин у Філадельфії (про дизайн меблів Ласло чесно каже своєю неідеальною англійською з акцентом, що вони, тобто меблі, «нот б’ютіфул»). Тепер шурин католик і своє єврейське прізвище змінив на Міллер, а фірму на американський манер назвав «Міллер і сини», хоча ніяких синів не має, та «американці люблять сімейний бізнес».
Родич люб’язно дає Ласлові роботу і дозволяє ночувати у крамниці. «Дякую! Дякую! Дякую!» – постійно завдячує крізь сльози зламаний архітектор (його ментальну зламаність підкреслює буквально зламаний ніс, травмований під час втечі з нацистського поїзда), який начебто і забув, що був прославленим архітектором, ніби то було в якомусь іншому житті. І згодом шурин дає Ласлові перше велике замовлення: перебудувати приватну бібліотеку в заможному заміському будинку впливового пенсільванського підприємця Ван Бюрена (Гай Пірс). Здається, велика Америка відкриває перед нещасним біженцем широкі двері можливостей, про що закадровий медійний пропагандистський голос переконливо рапортує і заохочує йти до «американської мрії» (обходячи довжелезні іммігрантські черги за соціальною скибкою хліба). Та замість виру можливостей герой потрапляє в нове (прикрашене лицемірним гуманізмом) пекло принижень і знущань, бо нехай його тут начебто і не намагаються знищити фізично, та його тут так само не хочуть. І що нижче опускається голова вдячного Ласло, то легше по ній бити хазяйським чоботом…
Смотрите легально на MEGOGO
Корбет взяв за основу сценарію роман Айн Ренд «Джерело», проте скоріше надихався окремими його моментами, ніж буквально екранізував. І звісно, зважаючи на головного героя-архітектора, котрий через ламкий промінь мистецтва нонконформістськи мріє перебудувати порядок некрасивих речей (некрасивих будівель, некрасивих думок, некрасивих ідей), «Бруталіста» вельми хочеться поставити поверх горезвісного «Мегалополіса» Копполи, аби той придавив і зрештою роздавив сентиментальну казку про фантазійний ефемерний час (який у Копполи здатен зупинятися магією архітектора) брутальним монументом про час реальний і нездоланно повторюваний в геометричних лініях перманентних зламів людської цивілізації, який ясно що ніколи не зупиняється, але й ніколи по-справжньому не прогресує.
Стосунки Тота і Ван Бюрена, котрі є викривленим фокусом алегоричної історії про вічну взаємоненависну зв’язаність жертви і тирана або митця і капіталіста (тиран, поп-зірка, жертва – це, якщо узагальнити, дійсно є три кити, на яких стоїть плаский і спрощений світ, а мислителі і художники, і гуманісти розчиняються в тих трьох базових категоріях), від самого початку погано пахнуть не стільки токсичністю, скільки невідворотністю фігурального чи буквального акту насилля, до якого герой наближається як метіль, що самовбивчо летить на світло. Ван Бюрен ламає Ласло Тота тричі (зі старомодним серединним антрактом для «виснажених» глядачів, хоча картина Корбета аж ніяк не виснажує, навпаки, насичує сильним кіноманським наркотиком). Вперше, коли істерить і відмовляється платити за редизайн бібліотеки. Вдруге, коли вибачається і наймає Тота для зведення амбітного благодійного центру на честь померлої матері, а потім закриває незавершене будівництво. Втретє, коли відновлює спорудження будівлі лише для того, здається, щоби нанести по архітекторові остаточний удар. І в цьому потрійному підході є щось очевидно біблійне. Недарма ж головним архітектурним висловленням героя стає хрест у каплиці, котрий не є матеріальною композицією, лише перемінним відбиттям сонячного світла.
«Я вважаю наші бесіди інтелектуально стимулюючими» (приблизно так само міг би сказати Понтій Пілат до Єшуа Га-Ноцрі), – повторює пенсільванський комерсант, який злісно заздрить чужій обдарованості і тим паче чужому генію, адже сам жодних талантів не має і навіть це визнає (якщо, звісно, не вважати «талантом» уміння заробляти дуже великі гроші у дуже важкі часи, як то робити капітал на війні). Як і властиво чоловікам з роздутим его і роздутим комплексом, Ван Бюрен зациклений на своїй матері, з якої ніби перекидає зацикленість на архітектора, бо від матері був залежний він сам, а архітектор тепер повністю залежний від нього. І Ласло Тот зі своїм стокгольмським синдромом повертається до Ван Бюрена раз у раз іншою щокою.
Бруталізм – напрямок в архітектурі, що використовує монументальний сірий бетон без оздоблення, з якого конструює геометричні головоломки. Головний герой-бруталіст відкидає декор і у творчості, і в житті, і мабуть що свою душу, котра просочилася крізь Бухенвальд перемінним світлом, вважає так само сірою і холодною. Невипадково шокуюча кульмінаційна сцена між Ласло і Ван Бюреном розгортається у постфашистській Італії, куди замовник і архітектор приїжджають за білим мармуром. Білий мармур символізує денне світло й очищення, проте його претензійність і сліпуча білявість спонукають до асоціації з расовою білизною: жодних чужинців ані в нацистському ареалі, ані в мегалополісі американської мрії. І жодної краси в ідеології цивілізації, яка стоїть на тріаді деспота, поп-діви і мученика.
Анастасія Лях
Бруталіст (The Brutalist)
2024 рік, США/ Велика Британія/ Угорщина
Продюсери: Тревор Меттьюс, Нік Гордон
Режисер: Бреді Корбет
Сценарій: Бреді Корбет, Мона Фастволд
У ролях: Едрієн Броуді, Гай Пірс, Фелісіті Джонс, Джо Алвін, Стейсі Мартін, Алессандро Нівола, Ісаак де Банколе, Реффі Кессіді, Емма Лейрд, Джонатан Гайд
Оператор: Лол Кроулі
Композитор: Деніел Блумберг
Тривалість: 215 хвилин/ 03:35