Рецензію на такий фільм писати важко. Він неідеальний, але не хочеться надто ретельно зупинятися на огріхах, щоб не створити враження, що фільм слабий чи неякісний. При цьому до уваги потрібно взяти те, що це довгобуд, який завершували під час повномасштабної війни, але якщо концентруватися на цьому, то буде звучати як виправдання. Змальовувати все райдужно і безхмарно теж не варто, вітчизняне кіно вимагає тверезої і чесної оцінки, а глядачі заслуговують на те, щоб їм не продавали щось у підсолодженому вигляді і гарній, але фальшивій упаковці. Те, що точно не станеш заперечувати – важливість і актуальність теми, яку підняли автори. Але і цим не хотілося б розмахувати без міри, бо буде здаватися, що правильний ідеологічний контекст компенсує все інше. А це не так. То що ж робити?
Просто писати про все, що спало на думку під час перегляду і після нього. В першу чергу, це роздратування від власної неосвіченості. Так, ті вчителі літератури в школі, яким було не все одно, що вийде з їх підопічних, розповідали про те, що Тичина і “трактор в полі дир-дир-дир” – це стереотип, а насправді він не такий, що у Сосюри не тільки партійно вивірена ідеологія в віршах, але й чудова любовна лірика, що Бажан – теж не тільки пам’ятник самому собі і співець режиму. Та й про Хвильового ти дуже багато чув. Але що з усього цього ти прочитав? Звісно, що термін “розстріляне відродження” добре знайомий, але який відсоток робіт його представників опинилися в руках?
На жаль, тотальна зачистка української творчої еліти спрацювала на багатьох рівнях. Когось вбили – і фізично не стало змоги писати щось нове; когось заарештували, комусь не давали шансу друкуватися, а когось просто зламали. І тепер талант співав так само талановито, але тільки про те і у тому форматі, що дозволяла партія. А головне – саму пам’ять про нашу творчу спадщину, саме знання наших письменників, поетів, художників – все було знищено. Навіть якщо щось залишилось на фізичних носіях, який відсоток населення про цих авторів і ці роботи тепер знає? Якщо вулицю, яка носить ім’я російського письменника перейменовують на ім’я українця, яка перша чесна реакція у вас в голові? Все вірно: “Це хто?”.
Саме тому до подібних тем просто необхідно звертатися через кінематограф. Режисер Тарас Томенко десять років тому працював над створенням документального фільму про Будинок «Слово» (і ми раді, що тоді підтримували це публікаціями на сайті). Він максимально глибоко занурився в тему, але рішення перенести все в формат кіно художнього – це геніальна ідея. Бо так все працює: найталановитіші документальні стрічки отримують увагу дуже обмеженого сегменту людей, тоді як кіно художнє має шанси дістатися ледь не кожного. Кіно – якщо не найпотужніший інструмент пропаганди, то точно один із найсильніших, особливо якщо дивитись у довгострокову перспективу. Декади знецінення власної культури нарешті минули, тепер потрібно показати у всій красі, що в Україні завжди була творча і інтелектуальна еліта – не вигадана, реальна.
Смотрите легально на MEGOGO
Сузір’я українських митців 30-х років, зібране в будинку «Слово» виглядає як all-star team або команда супергероїв для якогось спільного фільму Марвел про Месників чи DC про Лігу справедливості: Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Остап Вишня, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Іван Багряний, Наталія Ужвій та багато інших письменників, драматургів, акторів. Зануритись в атмосферу їх творчих зустрічей – це ніби поринути в атмосферу вечірок The Beatles і британської музичної сцени чи американських письменників епохи ревучих двадцятих. Виявляється, що і у нас все це було, а згодом могло бути і більше, різноманітніше, цікавіше… Але письменників заселили в елітні квартири (з окремим телефоном!) в одному будинку не заради їх блага. Задовільнити їх потреби, обігріти та оточити піклуванням, а потім працювати над належним ідеологічним наповненням їх творчості – така задача була у радянської влади. Суворий математичний майже розрахунок: для створення потужної пропаганди потрібні справжні митці, генії. Якщо поступово схилити їх на бік режиму – це вже буде не кустарна агітка. Це буде справжня література, справжній театр, кіно, але всі ці твори будуть пояснювати звичайному радянському громадянину, чому він живе у найкращій країні світу та куди саме веде його комуністична партія.
А якщо митець відмовиться? Що ж, прикро. Але камер вистачить на всіх. Місць на кладовищі – також.
Той, хто першим погодився на співпрацю з НКВС та почав писати доноси на інших письменників, є єдиним вигаданим персонажем серед всіх митців. Це поет-початківець, якого миттєво принижують більш досвідчені автори, хоч як того не намагається захистити Хвильовий. Спочатку невдаха опирається (недовго) пропозиціям гбшника, але потім починає прослуховувати квартири у будинку і писати звіти та доноси. Згодом він стає ледь не негласним куратором письменників: він працює у видавництві, відхиляє публікації тих, хто не є достатньо ідеологічно витриманим для поточної комуністичної реальності, а тих, хто схилився перед режимом, ставить в графік для майбутніх публікацій. Зовнішність Володимира Акімова (Дмитро Олійник) максимально схожа не зовнішність молодого володимира путіна. Це не випадково: Тарас Томенко хотів показати, як у всі часи бездарність пробивається до влади і потім перетворюється на монстра.
Чи перетворюються на монстрів українські письменники та поети? Складне питання. Якщо ти пристосувався до вимог режиму, але зберіг можливість годувати дітей та час від часу писати щось гідне, чи зробив ти крок у безодню? Фільм точно не дає відповіді на це питання (та мабуть, і не повинен). Втім, частина митців ухилилася від пропозиції влади на співробітництво (здебільшого, дуже великою ціною).
Багато хто відзначав в рецензіях, що декорації і реквізит продумані дуже ретельно, що для українського історичного кіно – прорив. Підтримаємо цю тезу: після “Довбуша”, мабуть, остаточно стає звичним високий рівень технічного виконання. А що з виконанням художнім?
Про глибоке залучення авторів в тему вже писали вище. Якщо створюєш спочатку документальний фільм на ту ж тему, ти явно в матеріалі. Втім, тут теж є деякі питання, адже образи Тичини і Раїси Троянкер містять деякі точки екстремуму, які не те щоб виглядають неможливими, але надто вже радикальними. Тичина бачить спробу зґвалтування з боку Акімова власне Троянкер – і нічого з цим не робить. Оскільки ніхто його не бачив, тобто, сцена без свідків, то це або десь зазначено в його автобіографічних творах, або є суто художньою вигадкою. Перше – навряд (хоча, повністю покладаємось на експертність авторів фільму), а друге – нащо? Тичина хоч і писав радянські за змістом вірші згодом, але ж не перетворився на сатану.
Сама ж Троянкер настільки сексуально розкута, що майже 100% часу проводить у звабленні всіх присутніх в будинку чоловіків – наприклад, під час літературних читань. Якби вона сама не прочитала власний твір, можна було б навіть подумати, що це не письменниця, а працівниця секс-галузі, спеціально найнята компартією для українських митців. Чи була її поведінка такою насправді (і чи спала вона гола з батогом) – питання до авторів, бо, знов-таки, вони набагато глибше в темі. Але виглядає дещо сумнівно.
А от інші образи це справді класно. Нам дуже подобається В’ячеслав Довженко, а тому його захоплене виконання ролі Хвильового – вже достатній аргумент, щоб фільм сподобався. Андрій Май (Володимир Сосюра), Костянтин Темляк (Павло Тичина), Ніна Набока (тьотя Варя), Марина Кошкіна (Галя) – все чітко і професійно (а головне, що наші класики тепер виглядають живими людьми, а не бронзовими статуями). Головне відкриття, звісно, Дмитро Олійник в ролі поганця, але головна несподіванка – Геннадій Попенко, який хоч і професійно навчався, а потім мав чималий досвід роботи в серіалах, все ж сприймався в першу чергу як досвідчений ведучий і конферансьє. Але тут і стовідсоткове влучання команди кастингу, і талановите прочитання образу поета-футуриста Михайля Семененка.
На початку фільму сценарій і подача образів виглядають скроєними поспіхом та надто театральними. Але згодом ця схематичність зникає, а сама стрічка трансформується у чисту трагедію. Був це авторський задум, чи це наслідки довгобуду, коли доводиться працювати з тим матеріалом, який суто фізично вдалося створити, сказати важко (та це й не головне). Врешті-решт, ефект досягнено. Схематичності (особливо, знов-таки, на старті картини) додають і традиційно клішовані образи нквдшників. Юрій Одинокий у ролі якогось офіцерського чину НКВС демонструє ледь не більше харизми, ніж всі інші актори, узяті разом, але він змушений ходити по второваній дорозі “я дуже, дуже підступний і аморальний чекіст, фанатично відданий своїй справі”. Ми точно не знаємо, як це показувати в кіно інакше, але ми точно знаємо, що ці лекала вже надто застаріли.
Фільм точно не варто сприймати не те що як документалку, а навіть як близький до історичної основи біографічний фільм. Скоріше, це фантазійна (і дуже ностальгійна) розповідь про ті часи, коли у нас була культура з фантастичним потенціалом, яку знищила бездушна радянська тоталітарна машина. Це і нагадування про те, що нам є чим пишатися і що вивчати, і застереження, що можна знову все це втратити. А фантазійність додає декілька потужних сцен (здебільшого, це сни та галюцинації Хвильового), які не відволікають від серйозності теми, але підсилюють жах і трагічність того, що відбувається навколо.
Якщо ви дочитали до цього місця, то можемо вам тільки подякувати – рецензія вийшла надто розлога, ми планували помітно коротший текст. Щоб він не ставав ще довшим, додамо замість підсумків, що на цей фільм однозначно потрібно йти в кінотеатр. Згодом його також варто додати до позакласних занять у шкільній програмі, адже тема дуже важлива. Саме тема і створена атмосфера є двома найбільшими перевагами картини, а технічні і сценарні огріхи не настільки серйозні, щоб заважати насолоджуватись стрічкою.
А ще – варто підготуватися до перегляду (чи посилити враження вже після). Для цього є маса літературних, наукових і відеоматеріалів. Ми порекомендуємо два:
- власне, документальний фільм “Будинок «Слово»” (за посиланням на YouTube)
- відеоесе від Телебачення Торонто “Микола Хвильовий: лідер «Розстріляного Відродження», ворог сталіна, романтик”
Будинок «Слово»: Нескінчений роман
Продюсери: Юлія Чернявська, Олег Щербина, Пилип Іллєнко, Ростислав Мартинюк
Режисер: Тарас Томенко
Сценаристи: Тарас Томенко та Любов Якимчук
У головних ролях: Дмитро Олійник (Володимир Акімов), В’ячеслав Довженко (Микола Хвильовий), Ніна Набока (тьотя Варя), Марина Кошкіна (Галя), Станіслав Сукненко (Лесь Курбас), Юрій Одинокий (Мерер), Валерія Ходос (Рая Троянкер), Андрій Май (Володимир Сосюра), Юлія Чепурко (Марія Сосюра), Костянтин Темляк (Павло Тичина), Геннадій Попенко (Михайль Семенко)
Оператор-постановник: Михайло Любарський
Художник-постановник: Шевкет Сейдаметов
Композиторка: Алла Загайкевич
Тривалість: 119 хвилин / 01:59
