Буремний перевал (Wuthering Heights)

Нова екранізація культового любовного роману Емілі Бронте (свого часу скандального і негативно сприйнятого, та потім ставшого нетлінною класикою), звісно, надто американська для адаптації англійської літератури, та це не найбільший її недолік. Судячи з постера, котрий очевидно наслідує афішу «Віднесених вітром» (голова Марго Роббі нахилена назад так само, як голова Вів’єн Лі, а Джейкоб Елорді, будучи максимально близько до губ, але не торкаючись, дивиться на партнерку згори вниз так само, як Кларк Гейбл), режисерка і сценаристка Еміралд Фіннелл (яка була трохи переоцінена після дебютної «Перспективної дівчини», більше переоцінена після другої роботи «Солтберн» і нарешті виявилася геть переоціненою з виходом «Буремного перевалу») планувала ввійти зі своєю версією руйнівного кохання Кетрін і Гіткліфа в історію світової кіноромантики поряд із теж украй нещасливою лав-сторі Скарлетт і Ретта та дійсно величною інтерпретацією режисера Віктора Флемінга на всі часи й усі покоління попри потребуючі роз’яснень і переосмислень нюанси в політичному контексті. Натомість «Буремний перевал» від Фіннелл (який лише робить вигляд, що він є сміливим і вільнодумним, але насправді плутає ревізіоністський погляд з вульгарним) – це ще одне бульварне БДСМ для підлітків без фантазії і домогосподарок без зайнятості, котре злегка краще за «П’ятдесят відтінків сірого», та й то завдяки декораторам, костюмерам і пронизливо-гострим холодно-вітряним пейзажам Йоркшира.

Щодо паралелі з «Віднесеними вітром» цікаво, що одна з найвідоміших екранізацій роману Емілі Бронте від легендарного голлівудського постановника Вільяма Вайлера («Римські канікули», «Бен-Гур») вийшла на екрани того ж 1939 року, що і монументальне романтичне (чи радше антиромантичне, місцями нарочито токсичне) полотно Флемінга (і виконавець ролі Гіткліфа Лоуренс Олів’є, котрого саме цей образ зробив знаменитим, радив продюсерові Семюелу Голдвіну взяти на роль Кетрін його наречену Вів’єн Лі, та до релізу «Віднесених вітром» Лі зіркою не була, тож студія відмовилася). В результаті і «Буремний перевал» Вайлера, і «Віднесені вітром» Флемінга стали апогеєм голлівудського мелодраматизму 30-х, що позначився проривним переходом від монохрому в техніколор (а далі, як не парадоксально, «назад» у нуар), але перший фільм на відміну від другого з часом відійшов у небуття (посприяв тому забуттю серед іншого й епічно невдалий фінал: нав’язаний продюсером хепі-енд, який перекреслив усі сенс і тональність твору-першоджерела, причому Вайлер з акторами відмовилися робити щасливе завершення, тож Голдвін дозняв заключну брехливу сцену з дублерами).

Як і у випадку з Олів’є, роль Гіткліфа зробила знаменитим Рейфа Файнса. У версії 1992 року в компанії Жульєт Бінош (яка зіграла і саму Кетрін, і її доньку) британський актор виконав свій дебют (доволі пізній, у тридцять років) і одразу ж закріпив за собою вайб дуже темної, ріжучої, загадкової, місцями моторошної сексуальності, завдяки котрій Стівен Спілберг запропонував йому партію нациста-антагоніста у «Списку Шиндлера». Екранізація 90-х провідну тему насилля (і фізичного, й емоційного) в повній мірі не розкрила, проте спокусливо-небезпечне поєднання ніжності і жорстокості у перевтіленні Файнса закарбувало саме того Гіткліфа як такого, що відповідає і книзі, і глядацьким уявленням, і навіть фантазіям за периметром сторінок роману. До того ж «Буремний перевал» 1992-го на відміну від більшості інших прочитань не проігнорував другу половину історії, яка стосується покоління дітей і є не менш важливою за першу, адже саме в насиллі і владі щодо дітей досягає кульмінації помста Гіткліфа і саме в пітьмі та болю крізь покоління розкодовується ген нещасливої долі, породжений буремною пристрастю на руїнах старого маєтку, старої епохи, старого світу (Бронте писала не про свою сучасність, а про десятиліття, що їй передували, однак очевидно, що і свій власний час найзагадковіша із сестер Бронте і письменниця лише одного роману вважала невиправно старим).

Наступним помітним кінословом про «Буремний перевал» стала артхаусна трактовка британської режисерки Андреа Арнольд («Акваріум»), яка замінила темний романтизм чуттєвим реалізмом чи навіть натуралізмом, а Гіткліфа зробила замість циганського походження темношкірим і відповідно загострила расову (а не тільки класову) проблематику. Кая Скоделаріо в образі Кетрін випромінювала стриману, делікатну, наче розсіяну в мереживі йоркширських туманів магію… А зла любовна історія розгорталася не в словах, а через розвіяні вітром запахи, непрямі дотики, ілюзію сприйняття і грози, і заборонених почуттів на смак… Однак історія дітей була викреслена, а Гіткліф актора-початківця Джеймса Гаусона нікому не запам’ятався.

Еміралд Фіннелл розпочинає розповідь про Кетрін Ерншо з публічної страти через повішання і мук повішеного, в котрого не зламалася шия (його стони оманливо нагадують стони від насолоди сексуальною близькістю). Так відбувається перше знайомство юної героїні з насиллям. Фіннелл повністю прибрала з сюжету рідного брата Кетрін, Гіндлі, котрий власне і був найближчим до героїні джерелом перманентного садизму, і перекинула жорстокість стосовно Гіткліфа і Кетрін на п’яницю-батька, старого Ерншо. Зосереджуючись виключно на еротиці (доволі глянцевій і водночас в розрізі високого мистецтва сильно дешевій) між Елорді та Роббі (котрі, здається, ще ніколи не грали настільки погано: награно, неприродно, з гримасами і кривляннями, наче в пародії на роман, а не в його екранізації…; і треба сказати, що Марго Роббі при всіх своїх і зовнішніх, і артистичних талантах апріорі була явно неточним, фатально неочним вибором на роль Кетрін, продиктованим тенденціями і настроями геть інших простору і часу, наче зеленувату йоркширську сірість нащось підсвітили навіть не сонцем, а прожекторами бульвару Сансет…, але Роббі спродюсувала всі три фільми Фіннелл, тож…), від якої в кінозалах стоятиме підліткова дівчача істерика (бо Елорді – красень-кумир тинейджерок, а Роббі – Барбі), постановниця не дала нічого суттєвого зіграти акторам-дітям (хоча юного Гіткліфа зобразив прославлений гучним серіалом «Юнацтво» Оуен Купер, якому після ролі підлітка-вбивці, що помстився однокласниці за нав’язаний статус інцела, напевно було що ще сказати про ДНК приниження і насилля) і не дала дітям головних героїв навіть (і буквально, і фігурально) народитися.

Фіннелл перетворила «Буремний перевал» на рекламу б’юті-трендів і фешн-показ кутюрних суконь і інтер’єрів, натхненних георгіанством, але прицільно підлаштованих під статтю в журналі Vogue, де було би написано, що «червоний глянець – головний колір цьогорічного Дня Святого Валентина, без якого вам ніяк не обійтися». Її дещо незрілий попри явно зрілий вік фокус на плотському через слиз равлика, ковзаючого по склу; рихлість тіста, замішаного руками кухарки, котра полюбляє тримати ті руки зв’язаними під грайливо навислим батогом конюха; «3D»-гербарій в альбомі наївної і разом із тим сексуально стурбованої Ізабелли Лінтон, який на кожній сторінці розкривається квіткою-вагіною…, схожий на так собі еротичну комедію про цнотливу школярку, котра зачитується і Cool Girl, і Teen Vogue, і «Попелюшкою», і порно-оповіданнями, й інколи запускає пальці в яєчні жовтки…, проте до інтелекту й оригінальності Амелі Пулен, яка запускала пальці в мішок із квасолею, їй дуже далеко.

Закоханий дурень Едгар Лінтон, зачарований не надто чарівним кокетством Кетрін, перефарбовує стіни кімнат свого «принцового» маєтку в колір її «сяючої, ніжно-рожевої» шкіри з рельєфами і родимками. І здається, що цнотливий школяр збільшив фото шкіри своєї улюбленої актриси, роздрукував і заклеїв роздруківками свою липку від гіперактивної мастурбації спальню. У заключній картинно кривавій (адже червоний глянець усе ще в тренді) мізансцені по тих стінах оксамитової текстури і кольору молодої жіночої шкіри (молодої відносно, та б’юті-засоби в поміч) розповзуться… жирні чорні п’явки, котрі насмокталися, та очистити кров від інфекції не змогли… І доводиться констатувати, що такі от «журнальні» екранізації класики – теж наче сепсис в крові і літератури, і вихованої на тій літературі дорослої публіки.

Анастасія Лях