Час Армагеддону (Armageddon Time)

На 6-му Київському тижні критики показали драмедію дорослішання «Час Армагеддону», котру американський постановник Джеймс Грей зняв на основі власного дитинства. В стрічці знялися Ентоні Гопкінс, Енн Гетевей і Джеремі Стронг, проте поважних зірок переграв підліток на ім’я Майкл Бенкс Репета («Диявол назавжди», «Чорний телефон»), що не лише надав історії характеру наївної твердості, а й наповнив її ламкою душею щирого маленького митця. За Греєм, кожне дитинство (як кожне розставання – то маленька смерть) – малий кінець світу, малий армагеддон, бо так чи інакше у певний момент один світ, який ти знав від народження і помилково сприймав за справжній, невідворотно руйнується вщент, і починається зовсім новий, зовсім інший світ відповідальності за вчинки, погляди і вибір. Цей інший, другий світ так само ризикує закінчитися апокаліпсисом, і врешті-решт таки закінчується, проте перший ми втрачаємо зі значно потужнішим відчуттям колосальної вбивчої руйнації.

Грей розповідає про дитячі роки в Нью-Йорку кінця 1970-х – початку 1980-х років. Майбутній режисер народився в сім’ї єврейських іммігрантів, що колись давно прибули до Америки з України. Його батько походив з небагатої робітничої родини, а мати належала до заможного середнього класу. Постановник зосереджується на складному моменті переходу зі звичайної державної школи, де залишився його найкращий друг (темношкірий хлопчина з неблагополучної сім’ї, виховуваний старенькою хворою бабусею), до елітної приватної школи, де вже навчався обдарований, кмітливий, перспективний старший брат (в цій самій школі, але в інші роки навчався малий Дональд Трамп і взагалі все сімейство Трампів, тож у фільмі є другорядний рудий юнак з роллю без реплік і кількахвилинний мотивуючий виступ Джессіки Честейн в образі успішної випускниці Меріенн Трамп, старшої сестри Дональда Трампа, що стала старшим федеральним суддею в Апеляційному суді третього округу США).

Зосереджується на відносинах з дідусем, котрий завжди приходив з мармеладками, подарунками і мудрими порадами; на лагідності матері і суворості батька (холодні стосунки Джеймса Грея з татом серед іншого вилилися в алегоричну наукову фантастику «До зірок», де головний герой у виконанні Бреда Пітта вирушає на пошуки давно загубленого батька в далекий-далекий холодний космос, але знаходить там розчарування замість любові), на класовій нерівності в Америці, на расизмі і антисемітизмі; на дитячій розгубленості на шляху розуміння того, що є правильним, а що неправильним; на мріях і пошуках власного «я» та життєвих орієнтирів. І все це на фоні холодної війни, виборчої кампанії Рональда Рейгана і залякувань з телеекранів про цілком реальну вірогідність ядерного судного дня.

Мабуть, в кожного режисера настає в кар’єрі момент, коли він потребує розповісти глядачеві власну історію, коли він говорить про щось дуже особисте, на дев’яносто відсотків автобіографічне і обов’язково про дитяче чи юнацьке, бо саме звідти походять усі невідомі з рівняння будь-якої зрілої індивідуальності. Так, приміром, італієць Паоло Соррентіно зняв про свої підліткові роки та пубертатні еротичні фантазії фривольно-щирий автобайопік «Рука Бога», а британець Кеннет Брана – камерний чорно-білий «Белфаст» з мінімалістськими театральними декораціями наче з іграшкової дитячої кімнати. І звісно ж, у Соррентіно вийшла дуже італійська ностальгія-ремінісценція. У Брани – дуже ірландська. А у Грея – дуже єврейсько-нью-йоркська.

Смотрите легально на MEGOGO

До спогадів навряд чи можна висунути етичні чи політичні претензії, адже для спогадів можливий лише один-єдиний варіант інтерпретації – такий, як пам’ятаєш. Тож Джеймс Грей запам’ятав, як дідусь розповідав жахливу історію, яку в свою чергу сам запам’ятав саме в такий спосіб, про те, як його, дідусевих, батьків на батьківщині під час антисемітських настроїв в Україні жорстоко вбили без жодних причин за саме лише єврейство «божевільні козаки». При цьому свою рідню, що на власній шкурі відчула етнічну дискримінацію, Грей зображає частково расистською по відношенню до темношкірих і зверхньою по відношенню до нижчих соціальних класів.

Взагалі про статусність і нерівність в Америці режисер говорить найперше, нехай і крізь призму легковажного дитинства, нездатного зрозуміти, що за крадіжку шкільного комп’ютера, котру вчинили жебрацький чорний і забезпечений білий, в результаті відповідатиме тільки чорний, і цей малий хибний крок скоріш за все закреслить хлопчині все подальше життя. Говорить про доволі гидку, деморалізовану «стару» Америку, «країну дуже вибіркових можливостей», що вирощує в привілейованих школах та вузах нові й нові покоління трампів, ряди білих «білих комірців», тоді як мрії кольорового хлопчини про НАСА приречені вмерти на рівні безперспективного захоплення подарунковими картками з зображеннями відомих білих астронавтів.

Але цю пам’ять про несправедливість (несправедливість як ранній чи пізній армагеддон, кінець старого порядку) постановник із певним соромом підсолоджує пам’яттю про власну преференцію робити самостійний вибір і бути тим, ким хочеться: наступним Нілом Армстронгом або новим Кандинським (самого Джеймса Грея на ранньому етапі режисерства критики назвали новим Копполою, проте до подібної величі кінематографіст, в котрого, здається, були всі можливі можливості, так і не доріс).

На фоні добігаючої кінця холодної війни та великих космічних перегонів малий головний герой, що врешті-решт визначився із розумінням того, що премінентний костюм з краваткою та оточення рудих майбутніх президентів – то не його життєвий шлях, наостанок запускає в небо іграшкову ракету, яку змайстрував вмираючий від раку дідусь. Наближається невідворотний кінець багатьох світів: великого світу протистояння наддержав з триманням вказівних пальців на червоній кнопці; світу білої консервативної Америки; світу мудрого та люблячого дідуся; світу збентеженого, хаотичного і роздоріжного дитинства… Кінець світу, в якому реальний світ здається безглуздою фантастикою серйозних чоловічків в телеящику, і значення мають лише швидка їжа з доставкою, Супермен та жменька жувальних желейок.

Анастасія Лях