Чоловік на ім’я Отто (A Man Called Otto)

Том Генкс грає у ремейку відомої шведської трагікомедії «Чоловік на ім’я Уве», що в свою чергу була адаптацією однойменного роману шведського письменника Фредріка Бакмана. Зняв американський ремейк швейцарський режисер Марк Форстер, що глядачеві найбільш відомий за бойовиками «Квант милосердя» і «Світова війна Z», але найліпше йому даються саме душевні історії, що поєднують драму з комедією, життя зі смертю, радість із сумом, дитинство з дорослістю, казку з реальністю… Такі, як «Чарівна країна» з Джонні Деппом і Кейт Вінслет, «Персонаж» з Віллом Ферреллом і Еммою Томпсон, «Крістофер Робін» з Юеном МакГрегором і «Чоловік на ім’я Отто» з Томом Генксом.

Можна, звісно, вчергове запитати, навіщо Голлівуд перезнімає скандинавське кіно? Але коли у достобіса душевному фільмі грає Том Генкс, усі запитання, здається, одразу самі собою знімаються. Так, ремейк Форстера повторює шведську стрічку буквально покадрово. На екрані з’являється той самий старий буркотун, душний і нестерпний зануда-перфекціоніст, мізантроп і подекуди відвертий грубіян-нечема, котрий однак усі зауваження і невдоволення висловлює виключно за ділом. Той самий прискіпливий муркотій і придира, старий сварливий штурпак, що заїдається з адміністраторами супермаркетів, лається на дітлахів, волає на водіїв, що їдуть по пішохідній зоні, гризеться з господарями собак, що гадять у невідведених для того місцях, шле прокльони кур’єрам, що засмічують газони рекламою, і кожного ранку пересортовує чуже сміття за тими недолугими сусідами, що знову переплутали роздільні баки…

Той самий маруда-воркотун, що роками не спілкується з найближчим другом лише через те, що той віддає перевагу автівкам «форд», а не «шевроле» (в оригіналі це протистояння «вольво» і «сааб»). Той самий підстаркуватий бунтар, що ненавидить чиновників-бюрократів і нахабних, цинічних, геть безцеремонних, жадібних, шкурницьких забудовників. І в той час як Уве риторично питає «куди котиться Швеція?», Отто, звичайно, вигукує «що стало з Америкою!»… Той самий самотній, нещасний вдівець, що так нестерпно сумує за померлою дружиною, що вирішує піти слідом за нею: відключити електроенергію, опалення, телефон і зі спокійним серцем відповідального громадянина тихо повіситись… Та всі довкола наче змовились, аби не дати чоловікові з’єднатися з коханою: то бродячий кіт-приблуда, то нові гомінкі надокучливі сусіди, то неприпустимо неякісна мотузка з господарського відділу супермаркету, що підступно рветься у найкульмінаційніший момент…

Шведська і американська версії майже ідентичні. Мабуть, єдина суттєва відмінність у викладах – це спогади-флешбеки. У шведському фільмі Уве в моменти курйозно невдалих спроб самогубства згадує все своє життя, починаючи з дитинства і батька-пролетарія, котрий працював у вагонному депо, тобто обслуговував залізничні вагони, і був рідкісним мовчуном, проте багато балакав про двигуни і карбюратори. В американській екранізації Отто згадує лише життя з дружиною починаючи з дня знайомства, бо «до неї життя не було, і не буде життя після неї». З одного боку, ремейк позбавляє глядача можливості побачити героя малим, перейнятися теплими ремінісценціями про легкодухі і шалапутні дитячі роки, про солодкуватий скрип вутлого батьківського дому. З іншого, підкреслює зацикленість героя на жінці, єдиній, особливій, сакральній, що була душею і сонцем його життя.

Смотрите легально на MEGOGO

Здавалося б, Генксові не личить грати буркунів з гримасою постійного невдоволення і роздратування, і подекуди навіть повсюдної люті, адже актор давно засів в амплуа добряків (не рахуючи кількох виключень з правила на кшталт ролі підступного менеджера у байопіку «Елвіс»), симпатяг, гуманістів. Проте навряд чи знайдеться більш прогуманістична історія, аніж книжка Фредріка Бакмана, адже тут людяність – не естетика, як у «Списку Шиндлера», а самі нутрощі оповіді, сутність кожної сцени і кожного діалогу. Тут гуманізм – мотивація жити, спосіб жити, сенс жити, механізм жити, аргумент жити. І хоча шведський актор Рольф Лассгорд зобразив Уве з належною чарівною несимпатичністю, що є маскою-хованкою буквально і фігурально «надто великого серця», саме Том Генкс – головний і беззаперечний гуманіст світового кіно, улюбленець публіки і впродовж багатьох десятиліть генератор найприємніших, найсвітліших, найщиріших емоцій.

Так, ремейк вийшов емоційнішим за оригінал. І треба зважати на ментальність як самих скандинавів, так і скандинавського кінематографа як віддзеркалення національних рис і особливостей. Скандинави і скандинавські герої прохолодні і стримані. Навіть в таких емоційних історіях, як роман Бакмана. Тоді як Голлівуд навпаки, часто зумисно і надмірно роздмухує емоції, то пересолює, то пересолоджує. Тож це палиця на два кінці. Можливо, комп’ютерний кіт (в решті сцен тваринка ніби справжня, але в одній домальована графікою), що чіпляється обома лапами за штанину Отто, – перебір. І можливо, сусідка-іммігрантка, що готує смаколики, у виконанні мексиканської акторки Маріани Тревіно понадміру гіперактивна, гучна, і її донезмоги багато. Проте і з котом, і з сусідкою стосунки Отто виразніші і щиросердіші, аніж стосунки Уве.

Звісно, Генкс – серце фільму. Так само аномально збільшене, як і серце головного героя твору Фредріка Бакмана. Але у випадку з Генксом це не медичний діагноз і не іронія. Це виняткова здатність артиста випромінювати ласку, світло, обігрів для глядацьких душ.

Анастасія Лях