Ця штука працює? (Is This Thing On?)

Напевно що глядач має можливість самостійно обрати, про що саме запитується у назві: про мікрофон (адже йдеться про перші кроки головного героя на стендап-сцені), про пеніс (адже стендап-коміки постійно жартують про член і вагіну) чи все ж таки про… шлюб…, адже режисер Бредлі Купер (який на відміну від попередніх робіт «Зірка народилася» і «Маестро» цього разу у власній стрічці виконав не центральну, а зовсім крихітну партію: одного із приятелів протагоніста, котрий так само переживає в подружніх взаєминах цілком зрозумілі непорозуміння, підсилені і стандартною кризою середнього віку, і не надто вдалою кар’єрою актора, персонажа котрого в якомусь шаблонному вестерн-серіалі вбивають швидше, ніж того хотілося би тому, хто значно довше за зйомки відрощував ковбойські вуса) зняв драмедію не про комедію, а про багаторічні стосунки, в свідомо аматорському (бо всі ми на цій ниві аматори) препаруванні котрих, ну звісно ж, задався питанням, чи працює (не конкретно, а глобально) така штука, як шлюб…

З виконавцем головної ролі Віллом Арнеттом (якого – без образ – можна назвати бюджетною версією самого Купера) суперзірковий постановник близько товаришує вже багато років, і над сценарієм з чорнової подачі Арнетта вони працювали разом, надихаючись реальною історією англійського коміка Джона Бішопа, котрий якось розповів про своє захоплення стендапом саме під час шлюбної кризи і непростого (а простих напевно що і не буває) розлучення (тимчасового, що тривало півтора року). В сюжеті британський комік перетворився на нью-йоркця Алекса Новака, жонатого на колишній волейболістці олімпійської збірної (Лора Дерн). Після 26-річних стосунків (з яких 20 у шлюбі), маючи двох синів, лабрадудля і будинок в іпотеці, пара вирішує за обопільною згодою розійтися, з чого, власне, і починається розповідь. І треба сказати, що геть незрозуміло, через що саме (відчуженість одне від одного – надто абстрактне поняття, щоби фігурувати в конкретному розірванні штампа) герої розходяться, і сценарій навмисно на причинах не фокусується, бо взаємні претензії і закономірна втома від багаторічних стосунків – це абсолютно безпричинна даність.

Алекс і Тесс намагаються не травмувати дітей, не ділити майно і спільних знайомих, загалом не сваритися (більше) і тримати цивілізовані та місцями навіть душевні дружні взаємини (приміром, не гидувати допомогти одне одному з вичісуванням вошей, яких сини принесли зі школи додому і нагородили паразитами всю (розвалену) родину). Тесс відтепер хоче зайнятися кар’єрою і повернутися до волейболу в якості тренера. А Алекс… одного вечора суто випадково заходить до бару, де виступають непрофесійні стендапери (традиційний клубний чи то пабний захід опенмайк або «відкритий мікрофон»), і… виходить на сцену…

Так, початок історії начебто один в один нагадує зав’язку серіалу «Дивовижна місіс Мейзел», але в сучасних, а не ретро декораціях і з точки зору стендап-коміка, а не стендап-комікеси, що випадково запалюється новим хобі і потенційно новою професією (відповідно новою самореалізацією), коли емоції від болісного розриву штовхають до потреби рясно виговоритися не перед психотерапевтом, а перед залою цілковитих незнайомців у прокуреному напівмороку (лишень Вілл Арнетт на відміну від Рейчел Броснаген не оголює під час дебютного виступу груди). Так, зав’язка здається просто-таки калькою, проте доволі скоро стає зрозуміло, що в Бредлі Купера відмінно від Емі Шерман-Палладіно немає наміру заглибитися в процес створення і відточення стендап-комедії в одному човні з явищем емансипації, а якраз навпаки, є намір чи принаймні оптимістична думка перетворити взаємозалежність подружжя у зріле (чи радше постзріле) визнання необхідності (задля ментального спокою і шансу почуватися цілісним, із більш-менш твердим ґрунтом під ногами) лагодити мости, а не доламувати (і стендап-комедія тут не важливіша за волейбол).

Якщо місіс Мейзел полірувала вміння бути смішною і концепцію нелінійного, багатоступінчастого, об’ємного жарту, то Алекс Новак (для котрого значно важливіше, щоби знову запрацював його шлюб, аніж мікрофон) полірує вміння бути кращим (так само об’ємнішим і менш лінійним) чоловіком і батьком, ніж був раніше (вірніше кращим за того, на кого геть усі чоловіки перетворюються напередодні кризи середнього віку, перед тим як купити мотоцикл або піти читати стендап-монологи). На відміну від Міріам Мейзел блискучим коміком (та навіть просто хорошим) Алекс Новак (який доволі стандартно самоіронізує про скуфів і жартує про страх дізнатися про нового залицяльника колишньої дружини, котрий не дай бог щоби виявився рентгенологом, бо ті освічені і добре заробляють, або серфером, бо ті надто круті і вродливі як бог, і тим паче не дай боже щоби коханець виявився рентгенологом-серфером) так і не стає. І під кінець його раптове пізнє захоплення здається ще більш тимчасовим, ніж розрив 26-річного кохання.

То що ж у підсумку (крім того що як режисер Бредлі Купер безфантазійно повторює власні прийоми, котрі раніше вже повторив за іншими, більш винахідливими, мувімейкерами: в «Маестро» герой одразу зі спальні відчиняв двері у концертну залу, а тут – одразу на гендельні підмостки): чи працює ця штука під назвою «шлюб»? Особисто мені думається, що в цьому контексті немає жодної різниці між шлюбом, пенісом і мікрофоном. Усі три штуки буває що працюють, а буває – не працюють. Але завжди можна спробувати… по них постукати…

Анастасія Лях