Один лише той факт, що Стівен Спілберґ через стільки років повернувся до наукової фантастики про прибульців (а саме після «Близьких контактів третього ступеня» 1977-го, «Іншопланетянина» 1982-го та «Війни світів» 2005-го), робить вихід «Дня істини» днем… особливої сінефільської ностальгії за часом, коли надвеликі режисери були одержимі дилемою між двома полярними концепціями про галактичних гостей: концепцією ворожих і небезпечних позаземців і концепцією чужинців-космітів абсолютно мирних і дружелюбних, шукаючих чи принаймні відкритих для конекту з людьми.
«День істини» ефектно і знаково починається зі сцени у форматі point of view, тобто «суб’єктивної камери» або зйомки від першої особи: рестлер на рингу люто-скажено «квасить» ногою операторський об’єктив, тобто чиєсь умовне обличчя. Із загальним сюжетом короткий епізод бою взагалі ніяк не пов’язаний, але дає глядачам відчути енергетику, проти якої рішуче спрямоване нове кіно найпершого голлівудського гуманіста Стівена Спілберґа (котрий неодноразово ділив свою радикально людяну ідеологію з найбільшим гуманістом серед акторів Томом Генксом): енергетику злої безпричинної міжлюдської ненависті… А далі постановник стрімко кидає публіку у вир вінтажної (хоча дія відбувається в наші часи) таємничої параноїдальної погоні, котра (як і сам фільм) вміщає у дві з лишком хронометражні години події двох (можливо з лишком) переломних для всієї людської цивілізації днів. Упродовж цих днів певна загадкова організація на чолі з так само загадковим антагоністом у виконанні Коліна Ферта (котрий володіє недоступною звичайним смертним телепатичною технологією невідомого походження на кшталт суперздібності Чарльза Ксав’єра) намагається впіймати або ж ліквідувати колишнього співробітника-втікача Деніела Келлнера (Джош О’Коннор), який утік разом із надсекретною корпоративною інформацією: сотнями флешкарт із архівними записами, починаючи від президентства Річарда Ніксона, фіксації і досліджень НЛО та гуманоїдів… включно з хардкорними кадрами збиття американською військовою авіацією літаючих об’єктів і жорстоких лабораторних експериментів над полоненими істотами з «тарілки»…
Тим часом десь у Канзас-Сіті (штат Міссурі), коли з усіх новин сурмлять про назрівання Третьої світової війни, на тамтешньому регіональному телебаченні ведуча прогнозу погоди Маргарет Фейрчайлд (Емілі Блант) має амбіції (обґрунтовані або ж безпідставні) бути більш серйозним, більш значущим журналістом: політичним оглядачем у Нью-Йорку. Та її сьогоднішній ранок (і день, і наступний день) починається вкрай дивно: спершу вона, сама того не розуміючи, говорить до свого бойфренда італійською (після того, як у вікно раптово влітає червоний кардинал… та сама «магічна пташка» із «Сонної лощини», котра завдяки оптичній ілюзії перебувала одночасно і в клітці, і поза кліткою на волі), потім у телестудії легко перекладає з корейської (котру, певна річ, ніколи не вчила), а далі у прямому етері… замість звичайного чергового широкоусміхненого монологу про циклони чи антициклони (про неочікуваний град із нібито безхмарного неба над Канзас-Сіті) її рот видає химерні нерозбірливі звуки, схожі на цокання язиком при синдромі Туретта…, котрі розуміє і зчитує як вербальну комунікацію лише… Деніел Келлнер…
Цілком очевидно, що Спілберґ, принципово не вдаючись до бодай якогось ревізіонізму та умовно «завтрашнього» погляду на кінематограф, повертає наукову фантастику про прибульців далеко назад у 1950-ті, коли вона вперше з’явилася на великих екранах як післявоєнний алегоричний відгук на спустошливу світову міжлюдську ворожнечу. Але знаково, що тоді більшість представників жанру (перша екранізація «Війни світів» 1953-го, «Річ з іншого світу» 1951-го, «Убивці з космосу» 1954-го, «Вторгнення викрадачів тіл» 1956-го…) зображували позаземні раси виключно агресивними анексійними паразитичними загарбниками і монстрами, і лише деякі («День, коли Земля зупинилась» і «Воно прийшло з далекого космосу», причому в останнього була цікава історія написання сценарію: Рей Бредбері підготував для босів Universal два варіанти, де в першому за запитом студії йшлося про типову атаку злісного космічного чудовиська, а другий альтернативний, який подобався самому Бредбері, показував іншопланетянина мирною істотою, що не становить жодної загрози для землян, і керівництво на превеликий подив письменника ризикнуло обрати другий сюжет) намагалися донести думку, що на інших планетах живуть розумні, розвинені, емпатичні створіння нічим не гірші і, може, навіть кращі за нас. Концепція більшості фільмів була цілком зрозумілою: після Другої світової людство мало відчути необхідність єднання всередині своєї багатонаціональної людської спільноти проти спільного нелюдського ворога, щоби більше не воювати народ проти народу, держава проти держави, а натомість разом протистояти вигаданим завойовникам з холодних-холодних цинічних-цинічних зірок. Однак альтернативний підхід був значно складнішим, етичнішим, глибшим, мудрішим, самокритичнішим, далекогляднішим.
Можна сказати, що «Днем істини» (де не прибульці викрадають землян і ставлять над людьми нелюдські експерименти, а навпаки, люди полонять позаземців і досліджують найжорстокішим чином) Спілберґ «реабілітувався» перед іншопланетними цивілізаціями після адаптації «Війни світів», де в прибулих з неба комахо- чи молюскоподібних гігантах не було нічого світлого, емоційного, вартого діалогу і дружньої комунікації… А Емілі Блант «реабілітувалася» після «Межі майбутнього», де позаземна раса так званих «міміків» виглядала ще більш хижо, неприємно, грабіжно, безцеремонно, грубо, бездушно (цікаво, що в обох стрічках головну роль виконав Том Круз). І також можна сказати, що Спілберґ за сценарієм грошовитого сценариста Девіда Кеппа зняв більш жанрову, більш екшн (щонайменше дві погоні тут перекривають за рівнем напруги більшість бойовиків останніх років: неглянцеві, шершаві, не нарочито видовищні, реалістичні, по-хорошому незграбні, приземлені і водночас ніби ковзаючі туди-сюди затупленим лезом по оголеному нерву…; знову ж таки ностальгуючі за кінопогонями 1950-х років на кшталт стрічок «Бунтар без причини» чи «Велика паровозна гонка», коли гонитва на екрані була не просто трюком, а символом бунтарства чи віражного сильно небезпечного шляху в новий світ…; можна сказати, що Спілберґ провів репетицію перед майбутньою роботою над ремейком культового «Булліта» – поліцейського трилера з найвидатнішою автопогонею усіх часів), більш доступну і зрозумілу масовій аудиторії, більш сентиментальну і… напевно що святкову (місцями із флером різдвяної феєрії) варіацію «Прибуття» Дені Вільнева (де прибульці подарували людству можливість знову віднайти поміж себе єдину спільну мову, давно загублену на Вавилонській вежі), до якого додав помірно переконливу конспірологію і свого улюбленого «Іншопланетянина» (бо без ремінісценцій і камбеків у дитинство 79-річному режисерові не обійтись, принаймні коли йдеться про казку, нехай і на ґрунті науки та медіа).
В кіно 1950-х резонувала параноя холодної війни, тривожне очікування чогось глобального, страшного, незрозумілого і потенційно остаточного, що або знищить, або змінить відомий нам (їм) світ назавжди. Цю старомодну і водночас знову актуальну параною Спілберґ, приміром, блискуче втілює у такій ретро-сцені, як безсонна ночівля персонажа-втікача Джоша О’Коннора у дешевому мотелі, коли його статична згорблена фігура подумки чи пошепки шукає вектор подальшої правильної дії, стоячи розгубленою і наляканою, і водночас твердою спиною до зашторених вікон, у тісній кімнаті з вимкненим світлом і тривожними циклічними відблисками фар проїжджаючих повз автомобілів… І так само як тоді і в будь-який час загалом, гонитва і параноя мають скінчитися або божевіллям, або… довгоочікуваною кришталево чистою, прозоро джерельною правдою геть про все тут і зараз: про Бога, про зло і добро, про невідомість, про близькість, про порятунок, про осяяння і просвітлення…, про те, ким ми є і ким хочемо бути та почуватися завтра.
Анастасія Лях
День істини (Disclosure Day)
2026 рік, США
Продюсер: Стівен Спілберґ
Режисер: Стівен Спілберґ
Сценарій: Девід Кепп
У ролях: Емілі Блант, Джош О’Коннор, Колін Ферт, Ів Г’юсон, Колман Домінго, Ваятт Расселл, Ноа Роббінс, Елізабет Марвел, Генрі Ллойд-Г’юс, Майкл Ґестон, Елліот Віллар
Оператор: Януш Камінський
Композитор: Джон Вільямс
Тривалість: 145 хвилин/ 02:25
