У цьому мальовничо-клаустрофобному родинному трилері Віллем Дефо (котрий завжди лячно переконливий в образах на межі ідей і божевілля) грає грецького супермільярдера Маркоса Тімолеона, натхненного реальним грецьким супермільярдером Аристотелем Онассісом. Він робить у кадрі типово жахливі типово супербагаті речі, але сила стрічки не в жахності тих речей (адже вони, повторюся, типові) і навіть не у високотеатральній грі головного актора, що досить легко й невимушено балансує між шармом, травмою і тотальною тиранією…, а напевно що в створенні відчуття позачасового позаморального урвища, в котрому блискучо кричущо дорого вбрані люди без смаку й орієнтирів варяться у котлах без жодного художнього пекла… В історії цій немає ніякого нового сенсу, проте є тонкий наче лезо натягнутий нерв… не конкретної особистості чи конкретних її вчинків, і навіть не нерв епохи та кольорів певного нехорошого часу і нехорошого простору (бо хороших часів, як і хороших місць – не кажучи вже про хороших людей – не буває)…, а радше нерв абстрактно-реальної роздягнутої до напівтвердих геніталій уседозволеності, котру дозволяють собі одні і про котру марно мріють інші.
За сюжетом Маркос Тімолеон, який десять років тому втратив у приватній авіакатастрофі улюбленого єдиного сина, тепер готується помпезно відсвяткувати 25-річчя значно менш улюбленої єдиної доньки Софії. Знизу вгору немолодий сильний світу цього дивиться на свого особистого лікаря, котрому не подобаються постукування в його лівій легені (і то єдина людина, на котру Маркос Тімолеон дивиться знизу, та «єдиний чоловік, якому Маркос Тімолеон дозволяє розстібувати його сорочку»). 1975 рік (рік смерті Аристотеля Онассіса від дихальної недостатності), грецький приватний острів посеред Середземного моря. На вечірку з нагоди дня народження доньки магната з самого ранку прибувають переважно шаблонні, подекуди дивні, стандартно паразитарні гості, серед яких – смуглявий іспанський красень, якого Тімолеон намітив Софії в чоловіки. Поряд блідою тінню ходить молодий британський письменник, особистий біограф Тімолеона, котрому, здається, геть усе тут не до вподоби і не до тарілки… Софія готується повідомити батькові суперечливу новину, про яку той насправді вже знає і вже має в кишені тверде татове (олігархічне, диктаторське, політичне, егоїстичне, авторитарне, нон-ліберальне, фашистське…) рішення поза доньчиними бажаннями…
«День народження» – в жодному разі не біографічна картина, а виключно натхненна життям Аристотеля Онассіса, того самого супермільярдера, що був тютюновим торговцем, корабельним (танкерним) воротилою, грубим політичним важелем не тільки в Європі, а і на інших континентах включно з Америкою, на яхті котрого (названої на честь доньки Крістіни, що у фільмі стала Софією) відпочивав сам Черчилль, і який після вбивства Кеннеді, котрого ненавидів, навмисно одружився з Жаклін (Джекі) Кеннеді попри те, що кохав і до смерті продовжував зустрічатися із найголовнішою зі своїх численних коханок – оперною дівою Марією Каллас, яка через нього збожеволіла і фігурально, і буквально… (якщо згадати чуттєво-декаданський майже монобайопік «Марія» з Анджеліною Джолі, то нібито можна уявно намалювати точку перетину між двома фільмами, однак поєднати Джолі і Дефо навіть в уяві доволі важко…, хоч і, мабуть, цікаво…). І саме Каллас Онассіс змусив зробити аборт, що у «Дні народження» відгукнулося тоталітарно-патріархальним шматуванням власної несвідомої доньки, де для повної гіперболізації не вистачило хіба що безпосередньо татового копирсання в розрізаній доньчиній вагіні.
Весь фільм Міґеля Анґела Хіменеса – це один день вечірки, один день дня народження і… ранок протверезіння… чи то навпаки, ще більшого занурення в золотий нічний (навіть серед білого дня) кошмар, на таці котрого ніби зібрався весь стиснутий до карикатурної мініатюри світ з господарями, прислугою і зеленими чоловічками. Дійство схоже одночасно і на бал Воланда, де плазує одноока мадам у чорному, іспанський фашист із подагрою (що чекає на кінець режиму Франсіско Франко і розподіл звільнених владних крісел, куди він вмоститься за ваги танкерного кита і ділитиме далі сфери впливу на Африку і Латинську Америку), смертельно боїться (напевно не раз зґвалтована турботливим велелюбним хазяїном-гедоністом) змучена юна служниця з великою родимою плямою на обличчі наче відбитком тортурних буднів, а ряд військових поєднується з вечірніми сукнями зі спинними декольте аж до щілини поміж сідницями… (ну а розмови про дерибан планети, звісно ж, сусідують із оргіями на повний королівських креветок живіт); і на пікнік на узбіччі (на узбіччі шосе в сьогодення, де подібні вечірки смердять ще більш зловонним міксом морепродуктів, інцестів, педофілії і глобальної «дипломатії»).
Тим часом сам «батько» (батько не лише Софії, а і сучасної форми давньогрецької олігархії) дивиться на все і на всіх крізь важкі окуляри в товстій роговій оправі, крізь сигаретний дим і крізь вразливо-суперлиходійську усмішку так, ніби білосніжний піджак на його прокуреному немолодому торсі стирає і шрами, і гріхи. Оточуючі порівнюють його з «Хрещеним батьком», але в кадрі постійно клацає цитування іншої стрічки Френсіса Форда Копполи, а саме крутиться бобіна магнітофона, що програє запис прослуховувальної апаратури, нагадуючи «Розмову» із Джином Гекменом. Батько прослуховує власну доньку, аби ні на мить не впустити контроль, і в Софії, котра від страху втрачає здоровий глузд і водночас сама намагається маніпулювати бодай порожнечею навколо свого падіння, зчитується весь підневільний і підконтрольний камарильї народ, що так само інколи абсолютно марно силиться на щось нагорі вплинути, самооманливо думаючи, що має козир чи важіль у вічно пустому вічно голодному череві.
«Добре, що діти виростають і стають неприємними. Інакше нам, батькам, було би нестерпно важко їх відпускати», – каже Маркос Тімолеон, хоча насправді попри неприємність будь-якого ґатунку нікого нікуди відпускати не збирається точнісінько так само, як плутократ не хоче і не може відпустити неприємний для нього плебс, адже без кахексії плебсу не матиме сили і сенсу його збагачення… Будь-які буцімто «приємні» і «безневинні» речі тут мають сильно неприємний і повний вини і погрози ракурс (бо це два паралельні агрегатні стани діючої за будь-яких умов і обставин влади: газоподібна вина і тверда погроза): сиртакі, що рухається так, наче абортує повітря; салют, який камера виловлює не на небі, а монотонним відблиском на пласких синіх і червоних обличчях; навіть красива бездоганна бірюзова вода, в тремтінні якої теж відчувається товща напруги і передчуття чи то кризової трагедії, чи то феєричного звірства.
В День народження ніхто не народжується, але хтось може померти. «Пам’ятаю, як ти голий стояв у човні і стріляв по чайках, і в тебе була ерекція…» (ерекція чи то від поцілених мертвих птахів, чи то від появи малолітньої доньки, що цю картину узріла…). Здається, саме ерекцією (перманентно напівм’якою і незмінно недоречною) верхи реагують на мертві низи… або ж на появу раба, що спостерігає з відкритим ротом їхні безумство і перевагу.
Анастасія Лях
День народження (The Birthday Party)
2025 рік, Греція/ Іспанія/ Велика Британія
Продюсери: Ґіорґос Карнавас, Олів’є Мортань, Лі Брода, Жіневра Булгарі, Александра Даскалопоуло, Дірк Де Ліль, Габріель Каплан, Джефф Райс, Клаудія Ромеро
Режисер: Міґель Анґел Хіменес
Сценарій: Міґель Анґел Хіменес, Ґіорґос Карнавас, Нікос Панайотопулос, Панос Карнезіс
У ролях: Віллем Дефо, Вік Кармен Сонне, Джо Коул, Емма Суарес, Карлос Куевас, Франсеск Гаррідо, Христос Стергіоглу, Антоніс Ціоціопулос, Ельза Лекаку
Оператор: Ґріс Джордана
Тривалість: 103 хвилини/ 01:43
