Цей фільм довго йшов на екрани, і тепер глядачі, нарешті, мають змогу оцінити побачене. “Дім за склом”, заявлений як детектив, насправді охоплює більше жанрів (це і трилер, і психологічна драма, і сімейна драма), а головне, залишає багато простору на роздуми вже після перегляду.
Жінка у центрі розповіді має вже майже дорослу дочку, яка вступає до вишу, а паралельно вона також успішна власниця архітектурної фірми, у якої і бізнес-проєкти працюють, і амбіції на щось видатне присутні. І виглядає, і поводиться головна героїня як представниця богеми – і тут можна позитивно відзначити роботу Ірини Островської, яка крізь всю стрічку проносить цей образ. Вона не змінює модель поведінки і в той момент, коли в життя приходять справжні проблеми: дочка пішла на вечірку, не повернулась до ранку, телефон вимкнено, ніхто з друзів не може сказати, де вона. Спілкування з поліцією та колишнім чоловіком (також поліцейським) холодне та вимушене, ніби це просто черговий підрядник, який не може впоратись з поставленим завданням. А навіть якщо це хтось з менш офіційних інституцій, наприклад, зі школи, то тональність все одно поблажлива. Єдиний випадок, коли ми бачимо зміну тону – це спілкування з клієнтами, бо бізнес є бізнес.
Далі це світосприйняття головної героїні зазнає серйозного випробування: хлопець, з яким зустрічалась дочка, судячи з усього, займався розповсюдженням наркотиків, а отже, у найкращому випадку, дівчина знала про це, і ніяк цьому не запобігала, або ж, у найгіршому, була причетна до цих схем. У певний момент, важко зрозуміти, що бентежить жінку більше – те, що дочка пропала, чи те, що репутація дівчини, а отже і репутація матері, постраждає.
Смотрите легально на MEGOGO
Власне, це, мабуть, той внутрішній конфлікт, навколо якого і обертається стрічка, залишаючи головною темою відносини між батьками і (майже) дорослими дітьми. Чому виникають секрети від батьків, навіть у хорошій родині при дружніх стосунках? Чи можна цьому запобігти? Хто винен у таких ситуаціях (і чи є тут винні взагалі)? Питання важливі, відповіді, як і має бути в хорошому кіно, залишаються на боці глядача, але це і єдиний, мабуть, момент, стосовно якого можна висунути певні претензії авторам. Звісно, режисер і сценаристи не мають розжовувати аудиторії, що саме мається на увазі, але показаного недостатньо, щоб справді знайти якісь відповіді. Що, врешті-решт, має наштовхувати глядача на пошук? Те, що відображення власного життя в соцмережах для багатьох людей важливіше за саме наповнення цього життя? Ця тема настільки щільно обговорена в кіно і не тільки, що тут додати щось нове практично нереально, та й у фільмі головний акцент ніби не на цьому. Те, що головна героїня живе у своїй бульбашці, своєму богемному світі мистецтва, а тому і втрачає зв’язок з дочкою і реальністю взагалі? Це проговорюють окремі персонажі, але у чому саме це відображається (крім вже описаної вище манери спілкування)? Врешті-решт, у героїні доросла донька і працюючий бізнес, це не та ситуація, де художниця метушиться все життя у пошуках високих сенсів, а всю роботу за неї роблять близькі та рідні (адже, нагадаємо, чоловік – колишній, і особливої участі у вихованні доньки чи забезпеченні родини він не бере). Тоді, може, те складне питання, що навіть у хорошій родині можуть бути порушені відносини між батьками і дітьми (як, скажімо, у драмі “Гарний хлопчик” зі Стівом Кареллом і Тімоті Шаламе)? Навіть якщо це так, то ця сторона питання зовсім не аналізується. Тут або дають зрозуміти, що вся відповідальність на матері (а це питання, щонайменше, дискусійне, як бачимо), або підводять до того, що все помітно складніше, але глибше не занурюються.
Іншими словами, нас підводять до складних і глибоких питань, але саме цієї глибини трохи і не вистачає. Це точно не означає, що фільм не є хорошим – це, скоріше, каже про те, що задача була прийнята настільки амбітна, що обробити її апріорі було дуже важко. Втім, якщо не ставити перед собою амбітних задач, хіба можна розраховувати на можливість створення справді хорошого і цікавого кіно?
Далі виключно про позитив. Про сильну акторську роботу Ірини Островської ми вже згадали, додамо до цього і роботу її напарниці – юної Дарини Федини, яку раніше глядачі вже бачили у серіалі “Спіймати Кайдаша” (вона грала Мелашку). У акторки точно велике майбутнє у кіно, будемо сподіватись, що індустрія буде надавати їй достатньо шансів на цікаві роботи. Також у невеликому епізоді тут з’являється Ірма Вітовська – і це, як завжди, чиста насолода від акторської гри.
У фільмі шикарно підібрані локації (і у Києві, і за містом), і розкішно створена атмосфера за допомогою світла, води і туману. Води взагалі в кадрі дуже багато у різних проявах, це одна з провідних візуальних тем картини. І візуально фільм виконаний на дуже високому рівні (вкотре можна впевнитись у постійному розвитку українського кіно – ще років десять тому за одну лише картинку такого рівня команду фільму на руках би носили, а зараз це ледь не за замовчуванням необхідний рівень виконання). Причому, мова не про суто технічне виконання, а саме художнє: візуал підкреслює задум режисера, він поступово нагнітає атмосферу, підштовхує до передчуття чогось трагічного чи, навпаки, заспокоює і витримує паузу на роздуми.
Режисер фільму – Тарас Дронь, на рахунку якого вже декілька повних метрів і мінісеріал. Найбільш характерним для нього однозначно можна відзначити намагання створювати те, що прийнято називати глядацьким кіно. Тобто це не (умовно) фестивальне кіно, яке, в першу чергу, орієнтується на критиків та знавців, а те, що потенційно може зацікавити будь-якого глядача, незалежно від його ступеню залученості в мистецтво кіно. При цьому, варто віддати Тарасу належне, він не намагається досягти цього за рахунок примітивних сюжетів чи клішованих схем створення картин. Тобто це, якщо дозволите, глядацьке кіно здорової людини. Історія, яка можете зацікавити широке коло глядачів, викладена таким чином, щоб після перегляду залишалося ще сил і натхнення на роздуми і обговорення побаченого. За що можна лише подякувати режисеру.
Дім за склом
2025 рік, Україна
Режисер: Тарас Дронь
Продюсери: Ігор Савиченко, Валерія Сочивець, Сергій Коннов, Тарас Дронь
Співпродюсери: Родріго Руїз Таразона і Каміль Рутковський
Сценаристи: Тарас Дронь, Якуб Присак, Ігор Савиченко
У ролях: Ірина Островська, Дарина Федина, Олександр Башкіров, Ірма Вітовська-Ванца, Віталій Гордієнко, Олена Іллєнко, Олексій Сова
Оператор-постановник: Олександр Поздняков
Художниця-постановниця: Марія Островська
Композитор: Микита Моісеєв
Художниця з костюмів: Олена Гресь
Художниці з гриму: Світлана Полікашкіна, Катерина Струкова
Режисерка монтажу: Сандра Ксепка
Звукорежисери: Сергій Степанський, Андрій Рогачов
Кастинг-директор: Алла Самойленко
Тривалість: 99 хвилин / 01:39