Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля (Doctor Strange in the Multiverse of Madness)

Це не марвелівське кіно у звичному сенсі. Тобто сиквел «Доктора Стренджа» майже зовсім не вписується у концепцію MCU і ніби існує сам по собі, хоча й використовує деякі фірмові марвелівські прийоми, як то нещадну самоіронію і найнесподіваніші камео. І це не стільки супергеройський екшн, скільки пригодницький горор, дуже схожий на «Мумію». Точніше, це якби «Мумія» зустрілася із мультиком «Людина-павук: Навколо всесвіту». І головне – фільм цілковито відповідає своїй назві: він справді божевільний на усю голову… чи радше на усі голови.

Божевілля починається зразу ж, просто негайно, нараз. Стівен Стрендж (той самий Бенедикт Камбербетч, але із новою зачіскою: невеличким конфуціанським хвостиком та двома прядками білого волосся на скронях) б’ється у якомусь фантастичному просторі із якимось фантастичним монстром. І поряд з ним б’ється смуглява дівчинка-підліток у патріотичній джинсовій куртці із зірками та смужечками (така собі дуже юна і дуже дівчача, і трохи мексиканська версія Капітана Америки, яку, до речі, так і звуть – Америка). Здолати потвору не виходить, і зі словами «вибач, це єдиний шлях» Стрендж намагається убити дівча, але вмирає сам… Так-так, на самому початку стрічки головний герой конає.

Стівен просинається і змахує з лоба холодний піт. Це просто дурний сон, нічне жахіття. Та попереду жахіття справжнє: треба йти на весілля коханої жінки (та сама Рейчел МакАдамс, але у сиквелі її значно більше), яка виходить заміж за іншого. На весіллі від нареченої під час інтимної ніби прощальної бесіди звучить сакраментальне питання: «Стівене, ти щасливий?..». І Стрендж марно намагається переконати себе, що вибір стати всемогутнім (добре, майже всемогутнім) чарівником замість того, аби бути просто чоловіком, був правильним рішенням і дав йому бажане. І замислюється, як і усі ми в періоди рефлексій і екзистенційної кризи, що, якби життя склалося інакше, якби обрав альтернативний курс, якби ступив на іншу путь… І тут не уві сні, а в реальності з’являються монстр і дівчина у джинсовці.

Тим часом ті самі сумніви і жаління гризуть Ванду Максимову (Елізабет Олсен), що так і не змирилися зі смертю коханого Віжена і з думкою, що вона могла б мати сім’ю, як усі звичайні щасливі люди: дім, чоловіка, двійко гарненьких діточок… Та якщо чоловік, переживаючи екзистенційну кризу, просто сумує, ну випиває, ну купує якісь дорогі і безглузді речі…, то жінка у кризі здатна перетворитися на справжню відьму…

Смотрите легально на MEGOGO

Технічно «Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля» є логічним продовженням фільму «Людина-павук: Додому шляху нема». Психологічно ж стрічка продовжує дивовижний міні-серіал «ВандаВіжен» (найкращий з-поміж марвелівських серіалів). І тут уперше Максимова, яка у складі Месників завжди була на другорядних ролях (а особистого повнометражного сольника не мала), грає на великому екрані першу скрипку, першу, але з іншого боку, з того, що темний… (недарма спав на думку фразеологізм про скрипку, адже в одній зі сцен протагоніст і один з антагоністів луплять один одного матеріалізованими нотами і мелодіями).

Тоді як у фільмі відбувається химерна гра не лише реальностей, не лише особистостей, а й слів («Мене не так просто вбити, аби мене вбити»), у реальному житті теж сталася чудернацька гра. Бо ж сиквел «Доктора Стренджа», який є логічним продовженням третьої «Людини-павука» (де окрім останньої версії Пітера Паркера були й попередні включно з версією у виконанні Тобі Магвайра), зняв Сем Реймі, постановник старої трилогії про Людину-павука з Тобі Магвайром. При цьому Реймі не став знімати історію Стренджа так, ніби знімає історію Паркера. Ні-ні, нічого шкільного й підліткового, не дивлячись на ключове фігурування в сюжеті дівчини-підлітка (тут взагалі стільки трупів і крові, скільки не було в жодному марвелівському фільмі; і на шматки рубаються не лише реальності, а і тіла). Він зняв історію Стренджа так, ніби Доктор потрапив до Стівена Соммерса, що знімає трилогія «Мумія». Тож вийшов комедійно-пригодницький жахастик, тільки трохи жорсткіший, бо місцями героїня Елізабет Олсен схожа не лише на принцесу Анк-су-намун, а й на дівчинку із «Дзвінка», тільки лізе не з телевізора, а, наприклад, із калюжі (хоча страшний старий телевізор із миготливим зображенням тут теж є).

На весіллі, з якого, не враховуючи сон, починається сюжет цієї стрічки, як відомо, нареченій треба мати у вбранні щось старе, щось нове, щось синє, щось позичене… Здається, за цим самим принципом Реймі розподілив по фільму камео (і паралельно пожартував над орденом Ілюмінатів; не тих, що в книгах Дена Брауна, а тих, що також є частиною нескінченного всесвіту Marvel). Нагадав, що «Люди Ікс» і «Фантастична четвірка», яку чекає вже анонсований перезапуск, повернулися під материне крило (коли Fox продалася студії Disney). Вийшло і щось старе, і щось нове одночасно. Згадав забутий серіал «Надлюди», який якось не дуже склався. І позичив актора Брюса Кемпбелла зі свого культового зомбі-горору «Зловісні мерці» (шлейф синюшних зомбаків режисер приплів не просто так, адже в коміксах є серія під назвою Marvel Зомбі, і серед іншого там Чорний грім, король і лідер Надлюдей, обертається на живого мерця). Врешті-решт Реймі дає у «Докторі Стренджі» ходячого мертвяка наживо (такий от нате вам каламбур), такого ж трушного і вінтажного (не комп’ютерного, а у «поганенькому» гримі), як колись на початку 80-х.

«Мультивсесвіт божевілля» за Семом Реймі – це безсоромна весела психоделіка, де в одному з тисячі варіантів життів і дійсностей можна бути мультяшкою, а в іншому навіть фарбою… Але насправді хаос, сумбур і еклектика лише здаються бедламом і какофонією. Насправді тут все хоч і дико, дуже і дуже дико, але цупко пов’язано. Безліч світів. Проте один мультивсесвіт. Навіжений, скажений, але все цікавіший і цікавіший, усе дивніший і дивніший, усе дивовижніший і дивовижніший. Тож, як казала Аліса: «Бачила я таку нісенітницю, в порівнянні з якою ця нісенітниця – тлумачний словник».

Анастасія Лях