Долина Ехо (Echo Valley)

Цей доволі складний, сильно емоційний, інтелігентно глибокий драматичний трилер (недооцінений багатьма як критиками, так і глядачами) від режисера Майкла Пірса (британський артхаусний трилер «Звір» про химерні стосунки між соціопаткою-ізгойкою і серійним ґвалтівником-убивцею… і про схованого всередині нас монстра) за оригінальним сценарієм Бреда Інґельсбі напевно що є набагато об’ємнішим і повільнішим за традиційний стрімінговий контент, а віддана зосереджена гра Джуліанни Мур на першому плані і ламаний хвилястий виступ Сідні Свіні на другому утворюють один із найнеочікуваніших і найпотужніших тандемів цього кінематографічного року.

Власне, «Долина Ехо» теж про монстра всередині нас, але в більш конкретизованому психологічному периметрі, а саме про монстра-доньку і монстра-матір всередині доньок і матерів, які одна одну люблять, ненавидять, хочуть убити і водночас захистити від усього на світі…, котрі намертво зв’язані й одночасно відірвані одна від одної на нездоланне провалля, які є одна для одної максимально токсичним і непідйомним тягарем, якого ніяк не здихатися, і водночас єдиним можливим порятунком у найбільш безнадійному тупику…

Події розгортаються на півдні Пенсильванії. На відносно великому занепалому ранчо самотньо мешкає немолода Кейт (Мур), яка переживає напевно найгірші свої часи, адже кілька місяців тому поховала свою дружину, раптове зріле кохання всього життя, котрої через нещасний випадок, в якому не були нічиєї вини, не стало дуже скоро після того, як Кейт розлучилася з чоловіком (епізодичний Кайл МакЛаклен), з яким прожила ледь не половину відведеного віку, і нарешті знайшла себе в альтернативному по-справжньому щасливому шлюбі. Занепад у душі супроводжується не менш гірким занепадом на фермі: грошей немає навіть на те, аби полагодити прогнилий дах, і кожного ранку, прокидаючись, і кожного вечора, засинаючи, одинока сумна жінка вдивляється в тріщину на стелі, асоціюючи її із тріщиною свого життя…

Прокинувшись, прослуховує знову і знову старе повідомлення коханої на автовідповідачі (пізніше ми дізнаємося, що в тому самому повідомленні під кінець звучить також і голос її дочки). І здається, єдине, що її ще тримає і змушує вставати кожного дня з ліжка, – це коні в конюшні і старий вірний собака… Прокинутися від повільного кошмару і впасти у стрімкий кошмар жінку змушує поява на порозі доньки Клер (Свіні), хронічної наркоманки і вправної маніпуляторки, котра кожного нового старого разу знову і знову прикидається ягням, а Кейт знову і знову вірить і довіряється (не тому, що наївна, а просто тому, що… матір у найбільш повноцінному смислі цього слова). Клер потрібні новий телефон, потрібні гроші, потрібен прихисток, як завжди (не стабільний дім в усіх можливих значеннях, зокрема персоніфікована домівка в обличчі і руках, погляді, турботі люблячої рідної людини…, а лише тимчасова ночівля). І мати вкотре готова на все, та «всього, що є» доньці замало, і, не отримавши грошей, Клер скаженіє в буквальному сенсі, тобто так, за мить перетворюється на пса зі сказом: гаркає, атакує, кусається… А за кілька днів знову приходить… в крові… і знову просить помочі…

Смотрите легально на MEGOGO

Напевно найбільш страшна сцена – та, де матір змушена замкнутися в кімнаті від власної дитини, бо дитина – не дитина, а чудовисько. І при цьому погляд Джуліанни Мур, який крізь зачинені двері і попри переляк все рівно з ласкою вдивляється в невидимі, буквально і фігурально закриті доньчині очі, сповнений дуже обережної надії і дуже тихої любові… Ну звісно ж, така любов – це не щастя, а ноша, валіза без ручки, прив’язана до ноги гиря, вбивчо обтяжлива відповідальність, яку Кейт несе і несе, і несе, не кидає, не відв’язує, тягне з останніх нелюдських зусиль просто тому, що вона – хороша матір. Тобто вона – матір і вона – хороша, і вона – хороша матір. Але не безхребетна, бо любов – це зовсім не м’якотілість, це саме зусилля понад усе.

Ясно що невипадково в сюжеті фігурують саме конюшні, і періодично нам показують, як головна героїня розгрібає кінський навоз – метафора того лайна, котре матері доводиться розгрібати за донькою, щоразу вирішуючи її нескінченні проблеми, кожна з яких серйозніша за попередні, але материн терпець не уривається, і здається, немає такого «краю», котрий би дійсно став краєм для Кейт. І треба думати, що та байка про підступну і небезпечну русалку, яку дівчинка в дитинстві вигадала про місцеве озеро, – це насправді не байка, а реальність-алегорія, де підступною і небезпечною русалкою є сама ж героїня Сідні Свіні, донька, що тягне матір і всіх, хто її по-справжньому любить (вірніше ту єдину людину, що досі її по-справжньому любить), на найтемніше дно.

Фільм не просто розповідає цікаву історію (з кульмінаційним твістом, який акуратно, без надмірно різких рухів, та все ж приголомшує і розкодовує картинки, що здавалися просто страшними сновидіннями Кейт, так само як її максимально погана ситуація здавалася повним гівном без жодного плану виходу), він ще й очевидно та вельми красномовно захищає ідеологію childfree, себто тих людей (і в першу чергу потенційних матерів без материнства), які зробили усвідомлений вибір ніколи не мати дітей. До речі, «ехо» в назві долини і відповідно в назві стрічки, воно ж «луна» або «відгомін», або «відлуння», – це і є поетичний троп про дітей, бо кожні діти так чи інакше є відгомоном своїх батьків: «звуком, що відбивається від перешкоди і повертається до джерела, але відбитий звук чується окремо від початкового».

І звісно, на фінальній точці, коли матір з усім розібралася, розумно і твердо (бо вона матір – героїня в усіх існуючих смислах…, принаймні безумовна героїня цього сюжету), і відчула в руках не лише граблі для розгрібання лайна, на які наступала надто багато разів, а і нарешті більш-менш реалістичну надію на заслужений спокій…, звук знову повернувся до джерела черговим безпомічним стуком у двері.

Анастасія Лях