Допоможіть (Send Help)

Режисер Сем Реймі («Зловісні мерці», трилогія «Людина-павук» із Тобі Магвайром, «Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля») вкрай скромно і тихо подарував на початку року блискучу жанрову розвагу, за кривавим сардонічним (до речі, цікаво і вельми доречно в контексті цього сюжету, що сардонічна посмішка – це фігурально злісна іронія, а буквально гримаса під час смертельного отруєння) гумором якої криється набагато більше гострих важливих думок і глибоких алюзій, ніж можна собі уявити, дивлячись на те, як протагоністка Рейчел МакАдамс (попелюшка з альтернативною історією преображення) балансує між сатирою на сексуалізовану рекламу гелю для душу під водоспадом з лілеєю у волоссі і феєрично трешовим нарочито скаженим поєдинком із диким дуже лютим кабаном (напевно що сатирою на культову сутичку між ДіКапріо та грізлі в «Уцілілому»).

Починається історія в середньостатистичному офісі типово капіталістської американської компанії, що жонглює величезними фінансами й укладає великі («трампові») угоди про псевдодружбу, злиття і поглинання. Винятково тямуща фінансистка на ім’я Лінда Лідл (МакАдамс) працює у відділі стратегії і планування і поки що навіть не має власного кабінету (того, котрий крихітним світлим віконцем у морі інших корпоративних вікон знаменував початок епохи великих кар’єрних можливостей для розумних, кмітливих, винахідливих, старанних жінок у фіналі «Ділової дівчини»…, проте, як і в більшості випадків, голлівудські обіцянки не збіглися не те що зі світовою, навіть із власною американською реальністю), хоча регулярно складає дієві схеми і результативні плани для планерок і презентацій, на яких її ідеями успішно користується безпринципний паразитарний колега чоловічої статі.

Вона справедливо очікує на підвищення аж до віце-президента фірми, котре їй анонсував незадовго до смерті старий великий бос. Та молодий новоспечений керівник, син померлого (Ділан О’Браєн з дурнуватої підліткової антиутопічної франшизи «Той, що біжить лабіринтом», де теж були острів і виживання, але простота концепції була вельми нереалістично і надлишково ускладнена), категорично не збирається «таку, як вона» не те що підвищувати, а навіть залишати на поточному місці, бо він із тих, хто носить замшеві лофери без шкарпеток і знає на смак чорну ікру, хто оточує своє управлінське крісло тупими друзяками, разом із якими завдяки колосальним проплатам в університетську касу і ректорську кишеню закінчив один із вузів «Ліги плюща», і хто жінок розглядає виключно як секретарок і лише за умови, що вони кралі у міні-спідницях…; а вона – Лінда Лідл – із тих самотніх розумниць, що не надто часто миють волосся, беруть з дому на роботу саморобні бутерброди, замість човників на шпильці носять стерті утилітарні унісекс черевики на шнурівці, що виглядають як третій чи четвертий секонд хенд, а вдома після роботи розмовляють зі своїм котом або папугою… (Рейчел МакАдамс тут виглядає як… Пушкарьова, щоби було зрозуміло тій більшості читачів, які навряд чи дивилися серіал «Гидка Бетті»).

На чартерному літаку на шляху до укладання важливої угоди в Бангкоку купка йолопів в дорогих сорочках і дешевих манерах завзято і неприховано насміхається з «Каті» (Каті не за ім’ям, а за суттю), допоки… над океаном не стається аварія і негода (чи кара господня) не видуває порожні пафосні голови, насаджені на ліниво-фітнесові тіла, геть до одного з кіл пекла… На острів (безлюдний?) допливає вціліла Лінда (хто би міг подумати, що одержиме захоплення «прядильної» – в сенсі, певна річ, «старої діви» – дивачки літературою і реаліті-шоу про виживання в диких умовах знадобиться на практиці і поставить бідолашну невдаху з низів вище за білоручкову еліту), котра згодом знаходить викинутого на берег непритомного боса…

Так, «Допоможіть» очевидно посилається на другу половину титулованої соціальної сатири Рубена Естлунда «Трикутник смутку» про віп-круїз, який скінчився маленьким «більшовицьким переворотом», тобто тієї частини, де після корабельної хитавиці, діареї і блювання люксовими морськими делікатесами і зрештою кораблетрощі на дикому острові опинилися вцілілі пасажири і персонал, і прибиральниця з навичками до виживання поставила на коліна тих, за ким ще вчора прибирала лайно, стоячи на колінах… Власне, Сем Реймі зумисно навіть повторює кульмінаційний кадр удару каменюкою по голові, котрий символізує неминуче насилля, спровоковане небажанням умовної покоївки без довгих худих ніг чи рахівниці з відділу бухгалтерії без моделінгових вилиць (або принаймні силіконових грудей і зговірливого характеру) повертатися назад до системи, де низи неуклінно животіють внизу, а верхи незмінно гедонізують вгорі, де паралельно зі стабільним класовим розривом продовжує квітнути стабільно гендерний, як би феміністки не заперечували квіти і не хейтили сексуалізацію (і так, у чоловічому світі ніколи не запанує тренд на суб’єктивізацію жіночого розуму і тим паче жіночої доброти).

Будучи чорнокомедійним трилером і пригодницьким survival у дусі «Робінзона Крузо», фільм Реймі і жанрово, і сюжетно, й емоційно знову і знову обманює очікування глядачів так само, як двоє представників homo sapiens з полярно різних соціально-ментальних світів знову і знову обманюють одне одного. Режисер, знаючись на сінефільських пастках і сінефільських каламбурах, віртуозно підводить розгублену і заінтриговану публіку то до думки, що все це може легко перетворитися на тропічний ромком з казково ірреальною мораллю перевиховання; то до здогадки, що все може виявитися сном на борту цілого і неушкодженого літака або чистилищем після смерті, котра під час катастрофи так само спіткала і Лінду, і її самодурного шефа Бредлі Престона, і ніхто в авіатрощі насправді не вижив (як у серіалі Lost); то до реверансу у бік пародійного горору, адже творець «Зловісних мерців» відомий улюбленим жартом усюди (навіть в чітко окреслену студійними вимогами парадигму Marvel) вставляти зомбі (і камео Брюса Кемпбелла).

Та попри нарочиту м’ясисту розвагу, котру Сем Реймі нібито прописує в меню як «страву дня», направду «Допоможіть» викликає асоціації з літературою і кінематографом, що належать до серйозного високого метафоричного мистецтва (тобто і тут контекстуально і символічно низи справедливо претендують на місце верхів), а саме з «Володарем мух» Вільяма Ґолдінґа (чергову екранізацію якого ми побачимо вже в лютому у форматі міні-серіалу від каналу BBC і шоуранера Джека Торна, що раніше написав сенсаційне «Юнацтво») і… (ось тут абсолютно неочікувано й ексцентрично) з камерною любовною драмою Григорія Чухрая «Сорок перший». «Монстрами не народжуються, ними стають», – констатує Лінда в розпалі одного з ключових діалогів, тим самим виправдовуючи набуту монструозність Бредлі, вихованого монстром-батьком (і конкретним, і абстрактним, тобто і татусем, і класово-патріархальною системою). І так, одні монстри завжди породжують інших, на чому, власне, і тримається невиліковно несправедливий і клінічно темний світ.

Якщо у «Володарі мух» ішлося про генетично зумовлену незмінним характером людства темряву і тягу до моральної деградації навіть всередині нібито чистих і невинних дітей, то тут ідеться про темряву всередині тих, хто щиро намагався чинити по-доброму, правильно, світло, підставляючи і другу щоку, і друге плече…, та одного чудового дня крізь сльози і сумніви все рівно взяв в руку камінь (бо зрештою всі ми – потомки Каїна, а не Авеля). Якщо в «Сорок першому» (де червоноармійська стрільчиня на тлі острівної романтики серед Аральського моря таки застрелює білого поручика попри любов) ішлося про те, що посаджена в голову отруйна ідея і тінь соціальної прірви набагато сильніші за романтичне почуття, то в «Допоможіть» романтичне почуття нівелюється як таке, жорстко і без жодних шансів, бо класово-гендерне непорозуміння – це камінь спотикання, себто притичина, котру жодна вода (навіть райська лазурова) не підточить.

Ніхто не допоможе на безлюдному острові. Ніхто не допоможе жінці в чоловічому світі. Ніхто належно не оцінить ані розум, ані працьовитість, ані багаторічні зусилля, скільки не старайся (і так, булгаковський Воланд з його «Ніколи нічого не просіть! Особливо в тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть» був категорично неправий…, тобто правий у тому, що просити не варто, адже всім чхати на ваші прохання, проте геть неправий, що сильні світу цього чи навіть ті, що зовсім трішечки сильніші за вас, бодай хоч щось самі запропонують і хоч щось самі дадуть). Тож білого способу отримати те, на що заслуговуєш, не існує… Тому… хоч симпатія до героїні і переживає закономірний відплив наприкінці (тоді як до героя її ясно що ніколи й не було, попри те що той неодноразово доволі переконливо дурив і нас, і свою супротивницю), найстрашніші її вчинки все рівно можна зрозуміти. Не прийняти, не відбілити, проте зрозуміти. Бо самодопомога – єдині тато і матір, єдині коханий і кохана, єдині неотруйні (хоч теж не гарантовано) ягоди в перманентно диких умовах життя…, на які варто покладатися.

Анастасія Лях