Довгоніг (Longlegs)

Так, Ніколас Кейдж нарешті зіграв серійного маніяка. І навіть якщо містичний детективний горор «Довгоніг» здасться вам занадто химерним, плутаним, претензійним, позбавленим сенсу (хоча це не зовсім так), скажений і моторошний перформанс Кейджа поза усіляким сумнівом стане незабутнім арт-досвідом і незабутнім враженням від дійсно мистецької гри і мистецького перевтілення. І до речі, якщо не знати, що вбивцю-шизоїда-сатаніста на прізвисько Довгоніг зобразив саме Ніколас Кейдж, то навряд чи можна сходу впізнати актора під тим зумисно недбалим жіночно-клоунським гримом, в якому простежуються не стільки сліди Джокера чи Пеннівайза, скільки відгук Буффало Білла з «Мовчання ягнят».

Цікаво, що паралельно в український прокат вийшли «Довгоніг» Оза Перкінса і «Западня» М. Найта Ш’ямалана, стилістично принципово різні, але обидва про ловлю серійного убивці, обидва про здорові чи нездорові стосунки буквального чи умовного татуся з донькою і обидва з яскравим експресіоністським виступом актора із суперечливою кар’єрою в образі соціопата (якщо суперечливість кар’єри Кейджа полягає у величезній кількості феєрично поганих фільмів, то суперечливість кар’єри Джоша Гартнетта полягає у… відсутності кар’єри, адже актора несправедливо списали за нібито нецікавість, недорозкрили, недооцінили і загалом профукали).

За сюжетом молода агентка ФБР Лі Гаркер (відома за не менш мистецьким горором «Воно» Майка Монро, котра з тих пір подорослішала на десять років) має потужні інтуїтивні здібності і полює на невловимого серійного вбивцю, що впродовж десяти років безкарно нищить цілі сім’ї, лишаючи на місці злочинів лише зашифровані листи і здійснюючи всі убивства руками батька, котрий ріже дружину, дочку, а потім стріляє в себе. Гаркер вдається розгадати алгоритм закодованих послань, і вона розуміє, що ключовою метою Довгонога завжди є донька, і всі доньки згублених родин мали день народження 14-го числа, як, власне, і вона сама, що народилася 14 лютого і колись давно у дитинстві зустрілася з Довгоногом, але якимось дивом вижила…

Важливо нагадати, хто такий режисер і сценарист Оз Перкінс. Він є сином актора Ентоні Перкінса, котрий прославився лише однією роллю – серійного маніяка Нормана Бейтса з культового гічкоківського горор-трилера «Психо» (і до речі, образ та грим Ніколаса Кейджа серед іншого також нагадують і Нормана Бейтса, перевдягнутого в свою матусю). Тож кінематографічний жах був Озу Перкінсу замість няні від самого народження, і недивно, що хлопчик виріс і став мувімейкером, що знімає виключно горори («Гретель і Гензель», «Я – найгарніша річ, що живе у будинку»). І примітно, що автор знову зробив акцент на 14 лютому, адже його дебютна робота називалася «Лютий» і так само торкалася присутності диявола біля юних незайманих дівчат. І між іншим, покровитель закоханих священник-мученик Святий Валентин, котрий був обезголовлений 14 лютого, також вважався покровителем хворих на епілепсію, а епілептичні припадки в темні середні віки інтерпретувалися як одержимість дияволом.

Смотрите легально на MEGOGO

Але повернемося безпосередньо до «Довгонога». Головна героїня Лі Гаркер очевидно має деякий асоціальний розлад чи, якщо коректніше, асоціальну особливість і важко спілкується та не має емоційних прив’язаностей, виглядає і поводиться відсторонено, тобто є шизоїдом (шизоїд – це не шизофреник, це більш гостра форма інтровертного типу особистості). Вона має складні стосунки з набожною матір’ю, котра у кожній телефонній розмові питає лише про те, чи продовжує її донька молитися («Я не молюся, мамо, і ніколи не молилася», – зізнається героїня наприкінці), і неясно, хто та де її батько. Але як скаже потім на допиті Довгоніг, саме її будинок, тобто будинок її дитинства «був білішим за решту, був найбілішим з-поміж усіх», натякаючи на найбілішу чистоту, найчистішу незайманість її замкненої, відчуженої і водночас позначеної екстрасенсорним даром душі.

Так, вхопити якийсь загальний чіткий смисл стрічки доволі важко (а може й неможливо і непотрібно, як і у випадку з фільмом «Лютий»), тому варто прислухатися до окремих образів, натяків, до відчуття, а не розуміння, власне, як прислухається до свого відчуття чи передчуття сама Лі Гаркер. Тим не менш Оз Перкінс як режисер не настільки відсторонений від усього попереднього досвіду, як може здатися на перший погляд, і його черниця-посланниця темряви і живоподібна лялька напевне алюзують до більш мейнстримної франшизи «Закляття», де з фетишів потойбічного темного світу були і демонічна монахиня, і футляр для диявола лялька Аннабель. Цікаво, що в Оза Перкінса ляльки, імітуючи доньок, мають всередині порцелянової голови сріблясту металеву кульку-«мозок», яка нібито цілковито порожня всередині, але видає загадкові вібрації, і саме та кулька ніби тримає та полонить душу живої дівчинки. Можливо, ця алегорія говорить про споконвічні патріархальність і релігійність, які полонять душі дівчат і відповідно душі жінок, роблячи їхні мізки порожніми, зомбованими ортодоксальними вібраціями, допоки їхні голови хтось або щось не звільнить.

Основні події розгортаються у 1990-ті, на що вказує портрет Білла Клінтона в кабінеті федерального бюро (і то доволі іронічно в контексті так званого жіночого чи феміністичного питання, бо саме з Клінтоном пов’язаний один із найгучніших секс-скандалів у світовій політиці), а спогад про зустріч із Довгоногом уходить у 1970-ті, і то, можливо, невипадково, бо саме у 70-х вийшли найвидатніші жахіття про сатану «Екзорцист» та «Омен».

«Довгоніг» – дуже і дуже темний, безжально безпросвітний, нещадно холодний (лютий, як місяць лютий знову ж таки). Серед іншого він посилається і на фільми про Ганнібала Лектера, але нагадує на самого Лектера, а паралельних серійників, таких як Френсіс Доларгайд у виконанні Рейфа Файнса у «Червоному драконі», котрий так само вирізав цілі родини, чи вже згаданого Буффало Білла з «Мовчання ягнят», який так само був просякнутий істеричним божевіллям і театралізованим маскарадом… Але чому Довгоніг? До чого тут «довгі ноги»?.. Так, якщо звернутися до картинок із зображенням сатани, він завжди змальовується високим на довгих козлячих ногах. Проте, можливо, йдеться про… жіночі ноги… Адже образ Ніколаса Кейджа важко назвати виразно чоловічим, він радше андрогінний або безстатевий, ніби і батько, і матір в одній подобі. «Здається, сьогодні в мене доооовгі ноги», – моторошно грайливо каже маніяк з білілами і помадою на обличчі до маленької Лі у вступній сцені-флешбеку. Так, він і Норман Бейтс, і місіс Бейтс одночасно. А дивний юродивий світ Оза Перкінса – суцільний мотель Бейтсів.

Анастасія Лях