Дракула: Історія кохання (Dracula: A Love Tale)

Напевно що це прозвучить украй несподівано і суперечливо, проте здається, що світ кіно і світ доволі ситих та водночас спраглих до нових і цікавих історій кіноглядачів набагато більше потребували ремейку «Дракули» Френсіса Форда Копполи, ніж ремейку «Носферату» Фрідріха Мурнау (зрештою ми отримали і те, і інше). Нагадаю, що «Носферату» сто років тому відбувся саме таким, яким ми його знаємо, через те, що німецький експресіоніст не зміг отримати дозвіл на адаптацію роману Брема Стокера і змушений був дещо видозмінити сюжет і особливо ключовий образ включно з ім’ям: так замість графа Дракули з’явився граф Орлок, а замість романтизованої темної фігури чоловіка, що через втрату коханої втратив розуміння Бога і співчуття до людей, з’явилася щуроподібна істота без жодних залишків людськості як персоніфікація тотальної пітьми і чуми.

Автор і режисер переосмислення «Носферату» Роберт Еґґерс, інді-американець з потужним відчуттям принадності та сексуальної глибини зла (і водночас уродженець сільської місцевості вихованої на пуританських засадах Нової Англії), захопився естетикою середньовічної темряви, середньовічної мізогінії і «святого» намагання придушити свавілля жіночого лібідо, водночас підкресливши, що потяг незайманої вагіни до чорноти і розпусти штовхає у невідворотну та непоборну прірву. Паралельно ідеолог все ж таки європейського кіно попри низку загравань із голлівудським, француз Люк Бессон, переосмислюючи канонічно готичного ірландця Брема Стокера, повертається до першоджерельного темного романтизму навіть із більш завзятою лірикою, ніж сам Стокер. Для Бессона, як для істинного європейця й особливо істинного француза, надмірний і навіть хижо-агресивний сексуальний потяг не є ані гріхом, ані продуктом інферно, і він нерозривно пов’язаний з потужним і блискучим світлом фанатичного кохання (бо ж вища фанатична релігійність, що штовхає насаджувати віру невіруючим або одну форму віри замість іншої, є набагато більшим злом, ніж земна фанатична любов).

Таким ми і бачимо Дракулу Люка Бессона (у відвертому і багатогранному виконанні елегантного Калеба Лендрі Джонса, котрий повернувся до співпраці з французьким мувімейкером після вражаючого епатажно-душевного перформансу у «Доґмені») на перших же кадрах, де він, будучи румунським князем під покровительським каблуком католицької церкви і зброєю в руках останньої з насаджування християнства мусульманам, не хоче йти війною на турків, а хоче лишитися в ліжку з дружиною Елізабетою і просто дні і ночі кохатися.

Та воювати, як ми знаємо, таки доводиться (на князя буквально насильно надягають кольчугу і буквально силою відривають і відтягують від коханої жінки), і той хрестовий похід обертається для героя (до речі, на відміну від стрічки Копполи, де протагоністом був клерк юридичної контори, а Дракула виступав все ж таки антагоністом, тут об’ємний і філігранний персонаж Калеба Лендрі Джонса є і протагоністом, і антагоністом водночас, бо протистоїть насамперед самому собі у своєму руйнівному і саморуйнівному внутрішньому конфлікті) буквальним і фігуральним капканом (невипадково у сцені загибелі Елізабети він і вона, назавжди закоханий і назавжди закохана, розлучаються на стежці, усипаній незайманим снігом як символом їхнього чистого почуття і десятками капканів як уособленням смертоносної пастки, відведеної чи то Богом, чи то злим фатумом їхньому щирому і чесному, законному і справедливому бажанню просто любити).

У Люка Бессона підзаголовок є заголовком. Тобто насамперед він дійсно розповідає історію кохання й абсолютно точно взагалі, попри деякі моменти ясного кровосмоктання, не розповідає вампірський горор (і будь-який інший горор теж). Бессон намагається викликати в публіки доволі широкий спектр емоцій: сміх, тугу, розчуленість, співчуття, розуміння, легкість, причетність до старомодної романтичної міфології, збудженість, ейфорію, віру в реінкарнацію, віру прости господи у дійсно вічну любов, навіть моментний властивий мюзиклам підрив до колективних танців і флешмобів…; намагається занурити глядачів у певну казковість і подекуди навіть у костюмовану вечірку, де одночасно веселяться і варвари, і придворні Людовика XVI… Але точно не намагається налякати. І доволі сміливо та майже радикально з його боку сьогодні, коли в тренді фокус на абсолютизації зла і людських страхів, робити впевнений і безумовний камбек у світ обертання планети (і планети кіно зокрема) навколо абсолюту кохання, причому як духовного, так і відверто плотського, бо одне без іншого неможливе.

У цьому контексті зовсім недивно, що у Люка Бессона «Дракула» Брема Стокера зустрічається і перетинається з «Парфумером» Патріка Зюскінда. Адже в усій світовій літературі саме ці двоє – народжений господарем Валахії Влад III Цепеш Дракула, убивший купу невинних, і народжений у паризькій смердючій рибній лавці поряд із Кладовищем Невинних Жан-Батист Гренуй – були найбільше одержимі пошуком любові і марним намаганням подолати нездоланну «вічну» одинокість. Обидва тією чи іншою мірою були монстрами і вбивцями, але обома рухала аж ніяк не лиха сутність, а цілком зрозуміла і цілком правомірна жага бути коханим (і неважливо, коханим однією жінкою чи цілим натовпом). Саме ці двоє (і мабуть, тільки ці двоє) були серійними (масовими) вбивцями, злочини котрих ніким включно з ними самими не оскаржувалися, та, незважаючи на егоїстичне жахіття скоєного, завжди і в будь-якім читачеві викликали симпатію і… любов…

Анастасія Лях