Драма (Любить не любить, The Drama)

Норвезький режисер-сценарист Крістоффер Борглі, знаний за ексцентрично нетривіальним «Сценарієм сну» з Ніколасом Кейджем (і точно один із найцікавіших саме сценаристів сучасності поряд із напевно що автором «Зброї» Заком Креґґером: обидва розповідають історії так і такі, що геть не вгадаєш ані повороти того сторітелінгового маршруту, ані зміни настрою, ані тим паче кінцеву точку прибуття), озброївшись такими жаданими і водночас до проріх не затертими суперзірками, як Роберт Паттінсон і Зендея, створив настільки смачний кіногібрид, що, споживаючи його, можна легко відгризти собі пару пальців… У «Драмі» (бо треба сказати, що саме оригінальна назва попри свої нібито однозначність і узагальнену простоту бездоганно передає повний конкретний об’єм величезної постіронії) Борглі поламав правила і сюжетні, і жанрові, і правила всіх можливих глядацьких очікувань…, і подарував нам, можливо, найстрашніший, наймиліший, найсмішніший, найпроблемніший, найсерйозніший, найНЕсерйозніший… ромком в історії кіно і… історії раптово сильно мілітаризованого двадцять першого століття.

Напередодні весілля молоді сучасні нью-йоркські закохані (вільнодумна американка Емма родом із Луїзіани, що працює в книгарні, і зажатий англієць Чарлі родом із Лондона, що працює в музеї) обмірковують меню (ризото з грибами схвалено), діджейський плейлист (є питання до діджейки, що була заскочена за курінням героїну в підворітті), напої (якесь помаранчеве вино Еммі зайшло аж занадто, аж до фонтануючого блювання), весільний танець (Емма за те, щоби постановочну показуху, для котрої найнято сувору з палицею в дупі хореографиню, взагалі не танцювати) і, звісно ж, весільні обітниці. Власне, за написанням промови нам показують тільки Чарлі, котрий складає клятву на лептопі, пригадуючи романтичну і водночас ясно що неоковирну мить знайомства із обраницею. Було то у кав’ярні, де він помітив Емму за читанням книжки і незграбно зробив вигляд, ніби теж той роман читав. Однак першу спробу хлопця законнектитися дівчина повністю проігнорувала, бо… просто геть нічого не почула, адже в одному вусі був навушник, а на інше красуня виявилася глуха (за її словами, від народження), тож знайомство відбулося з другого заходу. «Почнемо спочатку?» – запропонувала модельної вроди і несподівано добродушної натури незнайомка невпевненому парубку з гарним обличчям і трохи чмошною зачіскою…

(Здається, Чарлі та Емма років через двадцять-тридцять цілком могли би стати подружжям Джанет і Пола Метьюзів зі «Сценарію сну», де Джанет хоча б уві сні жадала бачити чоловіка супергероєм, що її врятував, а Пол, в’яло егоїстичний і перманентно сконфужений викладач біології, однаково не зміг впоратися ані з позитивною фантастичною славою, ані з негативною, тож зазнав епік фейлу всюди де тільки можна і став сам собі кошмаром… Очевидно, що Борглі вдруге трагііронізує над трендовою культурою скасування, котра глобальну медійність із нічого на раз-два перетворює в тотальний cancel із нічого, а локально, як у випадку Чарлі та Емми, ця культура за одне слово – що, може, й не хотіло і не планувало жодної шкоди і зла, та почало блимати ред флагом аж волати – скасовує впевненість у бодай середньої глибини знанні найближчої і найбажанішої людини).

Метафорично історія, де симпатичний ромком з живими діалогами і не менш відірваними від скрипу пластикової тари на зубах поглядами-дотиками різко гучно жахно (і феєрично драмічно, себто сильно комічно і сильно драматично водночас) ламається, коли Чарлі і двоє найближчих друзів за збігом обставин і щирого сп’яніння дізнаються (зараз буде спойлер), що чудова бездоганна Емма… колись «сто років тому» в школі, котру ненавидіти легше ніж дихати, в «трудні» п’ятнадцять років, коли до чортиків і хронічних ранкових декадансів бісить світ-Земля-прищі-однокласники, свято хотіла (і навіть спланувала, і навіть натренувалася бахати на болотах з татової гвинтівки, через що й оглухла насправді) влаштувати «ту саму» стрілянину, що давно стала катастрофічно-траурним ментальним бичем усієї «прекрасної свободної» Америки…, лишаєм на ілюзії про ідеальну оксамитову (з автозасмагою, як в Трампа) шкіру… «Та ти що, вона ж психічка!» – кричать друзі нареченого, а наречений починає клякнути й еректильно дисфункціонувати, і гидливо кидати до смітника улюблену кавову чашку з мультяшним пістолетом-картинкою і написом-жартом, і плакати, і марно дрочити, і недоладно харасментити колежанку…, гублячись між реальністю, котра дійсно реальна, і реальністю, що реальна лише потенційно (ну а глобально геть усе – це або сни, або кошмари, або весільний танець, або «червоне весілля» Едмура Таллі та Рослін Фрей, як у свіжому міні-серіалі-римі «Скоро трапиться щось страшне»).

Звісно, тут можна зчитати і політичну релевантність дисбалансованого суперечливого сьогодення, в котрому довіряти не виходить взагалі абсолютно цілковито нікому, бо найближчий союзник може надрочити фалос-гвинтівку просто тобі в пику, а гуманістично-ліберальні цінності є… якимось помаранчевим вином, від якого тягне фонтанувати блювотинням… Ну а найближча людина (чоловік, дружина, мати, батько, брат, сестра…, споріднена душа…) може раз і… видати слідом за сніданковим поцілунком щось путіністське чи трампістське… І так само в світі «космічного» масштабу нестабільності реакція «на щось, чого навіть не було, чи було не в тому вигляді, як типу виглядає» до болі знайомої любимої людини може виявитися шоковою кулею, що розірве роки-роки (а рік чи місяці тим паче) довіри, близькості і зв’язки на м’ясні шматки.

Борглі по-антиамериканськи робить американське кіно, міксуючи реальний жах зі ступенем конфузності «жах як смішно» і ступенем романтики «романтика із Паттінсоном, але Паттінсон не блищить»; а власне виконавці центральних ролей несподівано європезують типово американську гру. Звісно (бо це кіно з настроєм «попускання» проблеми, що є клінічно єдино вірним у світі з надто роздутою і давно вийшовшою за краї проблемністю) автор дає своїм розклеєним героям другий (третій, четвертий…) шанс. Саме тому фільм починається зі сцени знайомства, котре стається з другої спроби. Всередині героїня Зендеї знову робить і каже те саме, прикидаючись незнайомкою (хоча прикидатися непотрібно: ми всі одне одному і так незнайомці, навіть наприкінці цілого спільного життя). Й у фіналі… так, вона наново знайомиться з тим, хто може є, а може й не є коханням і щастям її життя, її більшістю снів і… більшістю кошмарів, а він… знайомиться-знайомиться-знайомиться-знайомиться… із нею.

Анастасія Лях