Дикий робот (The Wild Robot)

Цей на перший погляд дуже дитячий мультфільм з насправді дуже дорослими майже екзистенційними наративами виглядає і звучить так, наче його випустила Pixar, хоча його зробила студія DreamWorks. Винахідливий, оригінальний, емпатично та гуманістично надзвичайно глибокий, мудрий і філософський, простий і складний водночас; виховний, але не дидактичний… «Дикий робот», який у самій своїй бездоганно лаконічній ємній назві містить нескінченний парадокс для бездонних етичних диспутів, розповідає нам усім, дітям і батькам, так би мовити, старі казки завтрашнього дня.

На безлюдному острові, де мешкають лише дикі тварини, якимось дивом (як дізнаємося пізніше, не дивом, а через трощу вантажного корабля з робототехнікою на борту) опиняється дроїд моделі РОЗУМ (ROZZUM), який був розроблений для сфери обслуговування. Його акумулятор здатен живитися сонячною енергією, тож літній сезон на острові сприяє тому, що РОЗУМ самостійно вмикається і, помилково гадаючи, що на нього тут чекає клієнт, починає наполегливо шукати свого замовника, аби якнайшвидше приступити до виконання дрібних здебільшого побутових завдань, чим не на жарт лякає місцеву дику фауну. Бігаючи джунглями, робот активно просуває свої можливості і пропонує стандартний набір послуг: шопінг, воркінг, онлайн-банкінг… і нав’язливо чіпляє на переляканих чи роздратованих звірів рекламні наліпки…

Нещасний випадок призводить до того, що РОЗУМ стає ненавмисною винуватицею загибелі гусячого гнізда, а єдине вціліле яйце краде хитрий лис на ім’я Шнир (від дієслова «шниряти»). Зі словами «пред’явіть своє право власності на це яйце» дроїд (чи то правильніше дроїдка) женеться за лисом і зрештою, коли Шнир під час погоні натрапляє на колючу щетину дикобраза, РОЗУМ забирає яйце, а з лиса, котрий сахається довжелезних залізякових лап, ласкаво витягує голки…, адже її запрограмовано допомагати. З яйця вилуплюється гусеня, котре, не побачивши довкола більше нікого, приймає РОЗУМ за матір, але робот не знає, що саме з тим пташеням робити, бо її функціонал передбачає точковий сервіс, а не загальне надання освіти, виховання, піклування, любові…

Лис, який обіцяє більше не намагатися з’їсти гусеня, підказує, що маля треба нагодувати, навчити плавати і навчити літати, поки не настала зима, інакше малий просто «загнеться»… А ще, підказує Шнир, треба дати немовляті ім’я, і не набір бездушних цифр, як звикла роботка, а справжнє ім’я, котре було б особистим і щось би значило. Так РОЗУМ починає розуміти речі, котрі знаходяться поза її програмуванням, називає гусеня Жовтодзьобом, а себе дозволяє звати просто Роз…

Смотрите легально на MEGOGO

«Дикий робот» сюжетом, вірніше окремими сюжетними мотивами нагадує одразу кілька відомих казок, які переосмислює і переказує на новий лад. Це перш за все «Книга джунглів» Редьярда Кіплінга про те, як чужак зумів стати своїм серед чужих, тільки замість людського дитинчати Мауглі серед дикої фауни тут на більш актуальний високотехнологічний сай-фай манер маємо робота, котрому так само доводиться «зростати» і вчитися у зовсім чужій і незрозумілій місцині, щоби зрештою стати своїм у зграї (коли у кульмінації Роз відмовляється летіти назад до людей, що її створили, у кібернетичний центр, і заручається підтримкою друзів-тварин, то в якості демонстрації своєї нової природи, своєї набутої «дикості», що означає не дикунство, а свободу відчуттів…, навіть по-вовчи виє разом зі стаєю, що є очевидною алюзією до Кіплінга). І це «Гидке каченя» Ганса Крістіана Андерсена, адже інші гусаки, як і качки у казці Андерсена, не хочуть визнавати Жовтодзьоба, насміхаються над ним і відштовхують від себе, наче прокаженого. І не лише тому, що він «дефективно» дрібний з меншими, ніж потрібно, крилами, а й тому, що він вихований чужоземкою, «потворою»-залізякою.

У «Дикому роботі» цілком можна знайти відлуння серіалу «Виховані вовками», де андроїди Батько і Матір намагалися виховати людських дітей на іншій планеті-колонії, але не знали, як контролювати формування складних і суперечливих людських переконань; збірки науково-фантастичних психологічних оповідань Айзека Азімова «Я, робот» про те, що машини здатні відчувати; а також суто візуальний (хоча й почасти емоційний) відгомін чарівної фантастичної мелодрами «Куди приводять мрії», адже робот посеред джунглів у певному сенсі почувається так само, як герой Робіна Вільямса посеред буквально намальованого пейзажу, а стилістика анімації, як і стиль стрічки Вінсента Ворда, попри зауваження в рецензії The Guardian про вплив експресіонізму, як на мене, більше тяжіє до імпресіоністської естетики чи, скажімо, до переходу від імпресії до експресії.

Складні дорослі сентенції проскакують навіть там, де зовсім не очікуєш. Приміром, з вуст багатодітної матусі-опосумки Голохвостки, котра ніби зітхає з полегшенням, коли гадає (помилково), що відтепер її семеро дитинчат перетворились на шестеро, і рівняння «мінус один» має трішечки полегшити її тягар… і то, звісно, жарт, та за жартом ховається цілком серйозна і непопулярна (така, про яку вголос не кажуть) думка, що материнство – іноді нестерпно важка ноша, якої хочеться позбутися… чи поспішно поставити прапорець навпроти «місію виконано». Не менш дорослими є чіткі антиксенофобні меседжі чи, приміром, проста, але дуже небагатьом доступна мудрість про те, що коли щиро любиш когось, інколи варто відпустити… І про те, що всі ми так чи інакше на щось запрограмовані, проте світ є набагато ширшим за будь-яке (навіть найсучасніше і найдосконаліше) програмування. І про те, що допомога має бути доречною тут і зараз, має бути там, де вона необхідна, і має бути такою, котрою вона справді потрібна.

Але напевно що найцікавішою у цій анімації є не дуже типова ідея про гуманізм. Адже не можна не помітити, що історія, в якій люди потенційно існують, але не фігурують, і замість них емпатичні зв’язки налагоджуються між машиною і тваринами (можна згадати робота Чаппі і безпритульного пса у знаковій сцені Ніла Бломкампа, та тоді в режисера не вийшло тієї емоційної і екзистенційної глибини, якої він домагався, на відміну від авторів «Дикого робота», в котрих точно все вийшло), навмисно викреслює людство з формули про гуманізм, хоча сам термін, тобто первинне значення цієї етичної позиції і саме його звучання були виключно про людей, про людяність і людинолюбство. Тобто ми, люди, настільки дискредитували свій гуманізм, що навіть у дитячих історіях, навіть у мультиках його засади перейшли до світу «нижчого» за наш (тваринного) і світу «вищого» за наш (штучноінтелектуального), видаливши нас як гуманістично дефективних, які все розбазарили і сплюндрували.

Анастасія Лях