Як у старих молодіжних роуд-комедіях, герой цієї мета-драмедії вирушає в досить химерну і в усіх можливих сенсах нерівну подорож Європою (так, Старою-старою Європою…, та на відміну від персонажів молодіжних комедій герой тут так само старий, як і місце). Як у старих саморефлексуючих драмах про білих постзрілих чоловіків (як каже епізодичний персонаж-кіноактор на ім’я Бен Алкок, який частково напевно що пародіює Бена Аффлека, та грає його не Бен Аффлек, а Патрік Вілсон: «Лише в Італії у наші часи можуть влаштувати триб’юти одразу двом акторам білої раси і чоловічої статі»), герой цієї мета-драмедії переживає типову екзистенційну кризу. Популярну голлівудську кінозірку на ім’я Джей Келлі грає Джордж Клуні (ініціали Дж. К. ясно що збігаються невипадково), проте самого себе на екрані актор зображає лише частково, в іншій частині він грає альтер его сценариста і режисера Ноа Баумбака (котрий теж з’являється в епізоді в образі власне режисера), що завжди так чи інакше віддзеркалював у своїх фільмах реальні історії своїх батьків, своїх друзів, своїх шлюбів, своїх дітей…, свою особисту, ну звісно ж, історію.
Стрічка починається сценою на знімальному майданчику. Останній знімальний день. Фільмують заключну сцену, в якій протагоніст у виконанні мегазіркового Джея Келлі філософськи помирає від кулі на мокрому холодному асфальті (з неба сиплеться штучна паморозь для пронизливої атмосфери). Прощальний монолог конаючого героя завершується словами про те, що, «помираючи, розумієш, що геть усе, що ти про себе самого знав, виявилося брехнею» (на цьому етапі сценарна репліка жодним чином не змушує Джея Келлі задуматися, та на пошуки актором – не цим конкретним, а абстрактним – свого справжнього «я» в океані несправжніх натякає вже сам епіграф, який наводить слова поетеси Сильвії Плат: «Бути собою – це величезна відповідальність. Значно простіше бути кимось іншим або взагалі бути ніким»; пізніше, їдучи потягом з Франції до Італії в економ-класі серед самих звичайних пасажирів і намагаючись «доторкнутися» з висоти голлівудського Олімпа до фігурального і місцями, бо в економі тісно, буквального життєвого багажу низинного народу, і відповідаючи одній юній прискіпливій особі на закид про те, що актор Джей Келлі в усіх своїх ролях однаковий, бо завжди грає самого себе, герой скаже, що «грати себе найважче», хоча навряд чи у той момент та і в усі наступні він розумітиме, чим і ким він є поза камерами і поза софітами).
«Можна ще один дубль?» – запитає Келлі, «сконавши», бо захоче «сконати» краще. Власне, він має звичку завжди питати про ще один дубль, сподіваючись видати «кращий» чи «ще кращий» результат. Напевно що через синдром самозванця. Тобто напевно що через небезпідставний синдром самозванця, адже дуже і дуже давно суперзірка Джей Келлі, коли ще двадцятирічним ходив на акторські курси зі своїм другом Тімом, якось пішов морально підтримати товариша на прослуховуванні у видатного і на той момент ще не забутого і не викресленого з індустрії режисера Пітера Шнайдера (епізодичний Джим Бродбент і можлива алюзія на Пола Шредера) і зрештою сам пройшов кастинг і отримав роль, на яку сподівався друг, використавши при тому імпровізаційні репліки Тіма, на котрі менш амбітний приятель так і не наважився…
За кілька днів до того, як суперзірка Джей Келлі має розпочати зйомки в новому проєкті (і за той контракт сильно боровся його вірний незмінний упродовж тридцяти років менеджер у виконанні Адама Сендлера; настільки боровся, що змусив модних братів-постановників переписати роль 35-річного протагоніста під 60-річного), в його нібито безхмарному житті («безхмарному» попри те, що обидві доньки вкрай віддалені, і якщо молодша просто хоче жити своїм хвилюючим земним юнацьким життям без втручання коронованого батька з його невід’ємною свитою, то старша… вважає татка «порожнім»…; «безхмарному» попри те, що немає ані повноцінної родини, ані коханої людини, ані навіть друзів) раптово з’являється той самий Тім (епізодичний Біллі Крудап, теж часткове альтер его Ноа Баумбака, адже кар’єру Баумбак починав як актор, але відомим актором так і не став), який через фіаско перекваліфікувався в дитячого психолога. І поява (примара) Тіма, незручна і небажано бажана (бо ж патологія самозванця – це підсвідома тяга до самовикриття), запускає механізм переоцінки…
Чи здатні (чи повинні) ми, цілком відкриті до багаторічної олдскульної харизми Джорджа Клуні глядачі, симпатизувати і співчувати надто красивому, надто успішному, надто вдоволеному Джею Келлі, коли геть все в його історії і його подачі сигналізує про зумисну чи ненавмисну, нарядну чи рутинну, пихату чи ненав’язливу… підробку?.. І той факт, що реальний актор на відміну від вигаданого взагалі не має дітей і точно абсолютно не знає, що значить клеїти розвалені скибки стосунків із синами чи доньками, мало чим відрізняється від того факту, що Джей Келлі зафарбовує сивину на бровах і скронях, але не повністю, не надто чорно, щоби виглядало природно й невимушено… І ясно що суперзірка Джордж Клуні для нас, звичайних пасажирів у поїзді в економ-класі, – така ж сяюча оболонка без начинки, як і Джей Келлі (посмішка, ініціали, занотована імпозантними зморшками на червоних доріжках квінтесенція спогадів про старі знакові ролі). Поки він перебуває в світі ілюзії, де замість справжньої крові – соус болоньєзе на сорочці, а замість справжньої любові собаки – паштет з анчоусів на руці…, ми по вихідних купуємо в ту ілюзію доступні квитки…; а його бідолашний менеджер Рон (трохи щиріший за Клуні Сендлер) животіє в інакшій ілюзії, де помилково вважає клієнта за друга і плутає турботу про «велику дитину» з обкладинок і афіш з батьківською любов’ю і батьківськими клопотами про власних (реальних) дітей.
«Всі наші спогади – це фільми», – каже на порозі фатального відчаю персонаж Джима Бродбента, котрому відкрита ним же самим зірка відмовляє в жесті поваги і милості: знятися в останньому фільмі всіма забутими маестро. Потім на похороні син викинутого з виру нескінченних фабричних обманів і тепер уже буквально покійного режисера, далекий від сфери пиріжкових казок, передасть Джею Келлі татову хустку як останню волю й останній подарунок (пам’ятну дрібничку чи… зашморг на шиї), і Келлі практично одразу без жодних сентиментів і ностальгії передарує ту хустку менеджерові.
Цілковито розмиті межі в очах лицедія між фікцією і дійсністю, обгорткою і серцевиною уособлює… шматок чизкейка, котрий повсюдно з’являється поряд із Келлі, бо нібито прописаний в його райдері, хоча насправді актор чизкейки ненавидить… чи думає, що ненавидить, адже ледь не в самому фіналі наважується нарешті той нав’язливий пункт зі списку вимог скуштувати, і ненависний десерт виявляється йому… до смаку… (як казала героїня-кіноакторка у виконанні Наталі Портман у сатиричній мета-драмі Тодда Гейнса «Травень, грудень»: «У постільних сценах доводиться прикидатися, що тобі це подобається…, чи навпаки, приховувати, що сподобалося по-справжньому…»).
Так, стрічка Ноа Баумбака звучить і виглядає так, ніби все це і всі ці герої, і навіть ці діалоги вже колись були на екрані. Й екзистенційна криза Джея Келлі, по суті, мало чим відрізняється від екзистенційної кризи корпоративного юриста Раяна Бінгема, котрого Клуні зіграв у драмедії «Вище неба» (невипадково з кадру саме цієї картини починається відеоряд на вечорі-триб’юті Джея Келлі в рамках вигаданого Тосканського кінофестивалю). І так, складні стосунки зіркового батька і двох дорослих доньок мали значно більшу емоційно-душевну вагу і значно вищий поріг чесності у нещодавній «Сентиментальній цінності» норвежця Йоакіма Трієра. І так, Сомерсет Моем у романі про вигадану діву Джулію Ламберт «Театр» словами її відстороненого сина Роджера висловився про «порожнечу» всередині акторської оболонки об’ємніше і жорсткіше: «Малим я боявся заходити до твоєї кімнати, бо здавалося, що відчиню двері, а тебе там немає, там порожньо…». І так, інколи суто з естетичної точки зору хочеться, щоби наприкінці герой Джорджа Клуні так само, як Бред Пітт у «Вавилоні» Демієна Шазелла, виніс собі не надто патетичною кулею мізки, забризкавши непристойно яскравою кров’ю світлу душову шторку у ванній…, особливо коли серед історично-мальовничих пейзажів Тоскани він постає весь у білому й аж надто усміхнений.
Проте… попри перебір із засмагою і Джей Келлі, і Джордж Клуні заслуговують на ще один дубль (і на пролонгацію розквітлих днів кар’єри). А дрібні вкраплення крізь мета-лінію російсько-української рефлексії у фразі «Мамо, ти гірша за росію» й особливо в діалозі «Пам’ятаєш наш останній показ Chanel? Було дуже тихо через війну. – Ні, пам’ятаю наш останній показ Gucci. Було дуже гучно… напевно що через мир»… можна вважати бонусом у райдері і заспокійливим при джетлазі.
Анастасія Лях
Джей Келлі (Jay Kelly)
2025 рік, США/ Велика Британія/ Італія
Продюсери: Ноа Баумбак, Емі Паскаль, Девід Гейман
Режисер: Ноа Баумбак
Сценарій: Ноа Баумбак, Емілі Мортімер
У ролях: Джордж Клуні, Адам Сендлер, Лора Дерн, Біллі Крудап, Грейс Едвардс, Патрік Вілсон, Джим Бродбент, Стейсі Кіч, Райлі Кіо, Емілі Мортімер, Ґрета Ґервіґ, Ів Г’юсон, Луїс Партрідж, Ларс Айдінгер, Альба Рорвакер, Айла Фішер
Оператор: Лінус Сандгрен
Композитор: Ніколас Брітелл
Тривалість: 132 хвилини/ 02:12
