Якою красивою не була б пісня, вона неодмінно має кінець. І кривава пісня Джона Уіка, що пестить кіноманські зір та вуха з 2014 року, рано чи пізно неминуче має стати лебединою. «Що далі і скільки ще?» – це запитання стало своєрідним лейтмотивом четвертої глави і, лунаючи знову і знову з вуст різних другопланових персонажів, що оточують і допомагають головному героєві у його відчайдушному протистоянні Високому Столу, воно наполегливо натякає на скорий фінал, котрий стовідсотково увінчається смертю… питання лише: чиєю?
Майже три години триває четверта частина. Найепічніша, найнадривніша, наймонументальніша з-поміж усіх. І цього разу азійський вплив на неонуарний бойовик Чада Стахелські ще яскравіший, ще виразніший, іще дужчий. Цього разу ще потужніше звучить біблійна метафора, і кадри, сцени сповнені алюзій на шедеври світового мистецтва і літератури. Надто пафосно? Можливо. Але ж як інакше? Адже «Джон Уік» давно вже перестав бути просто хорошим і навіть відмінним екшном з боями та перестрілками і перетворився на окрему філософію й окремий стиль.
«Хто входить тут, покинь усю надію», – цитує рядки над брамою пекла з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі персонаж Лоренса Фішберна, так званий Голубиний король чи Король бомжів та підземної мафії. Його каналізація, його володіння – алегорія підземного царства Аїда, світу тіней і світу померлих. Власне, весь світ «Джона Уіка», в котрому так багато червоного та жовтогарячого неонового світла, – це калейдоскоп тіней, калейдоскоп мертвих, саме пекло. І у четвертій главі ще очевиднішою є умовна відсутність звичайного (нормального, мирного, світського, некримінального) світу. Адже шлях вендети головного героя розпочався з вимушеного виходу з нормального життя і повернення назад у кримінальний тартар, і це була констатація факту його неспроможності існувати у протилежному всесвіті, у «раю», двері до котрого для Джона Уіка зачинені.
Тож так, автори нарочито підкреслюють, що звичайного мирного світу в історії екс-кілера на прізвисько Баба-Яга немає. Тому ми ніколи не бачимо пересічних перехожих навіть тоді, коли сцени розгортаються посеред шумних мегаполісних вулиць. Їх не існує. Вірніше вони існують у задзеркаллі, за невидимою стіною, там, де залишилась померла кохана протагоніста. І вони, прості люди, не бачать і не чують протилежний пекельний світ, як не бачать і не чують потойбіччя (одна із сутичок у четвертому фільмі відбувається в клубі, і поряд зі стріляниною та різнею впритул танцюють клубні тусовщики, не звертаючи жодної уваги на бійню, ніби відокремлені муром-невидимкою).
Смотрите легально на MEGOGO
Також слід нагадати, що консьєрж нью-йоркського готелю «Континенталь» (вигадана мережа мафіозних готелів, де діє суворе правило ненападу, нейтралітету, непролиття ані краплі крові) невипадково має ім’я Харон (актор Ленс Реддік, що зобразив благородного Харона вчетверте поспіль, помер буквально перед прем’єрою четвертої глави), що є відсилкою до однойменного перевізника душ померлих до підземного царства Аїда з давньогрецької міфології.
Цього разу оголошення про тариф на убивство опального Уіка звучить просто на радіохвилі, з усіх радіоприймачів. Бо світське життя існує не тут, а за дзеркалом. А оригінал полотна Ежена Делакруа «Свобода, що веде народ» висить не в Луврі, а у претензійних мармурових залах замку-помешкання маркіза-антагоніста. Бо є лише інфернальний гангстерський світ, жодного іншого у цьому часі та просторі не існує.
Звісно, добре впізнавана картина про французьку Липневу революцію, котра повалила монархію, теж з’являється в кадрі не просто так. На полотні у центрі зображена напівоголена жінка, схожа на богиню, що тримає рушницю, прапор вільної від самодурів-королів республіки і стоїть на горі трупів, наче на п’єдесталі. Вона символізує Свободу, виборену смертями і кров’ю. Джон Уік з пістолетом і невидимим прапором безумовної честі, яка вища за будь-які правила, теж височить на горі трупів. Він теж має намір повалити систему і здобути заповітну Свободу будь-якою ціною. Він теж революціонер. І мабуть, теж бог.
Біблія вчить не мститися, не карати. Бо право на то має лише Господь. «Мені помста належить, я відплачу», – говорить Отець у Посланні до римлян 12:19. Ім’я Джон – те саме, що Іван, відповідно те саме, що і Йов. У «Книзі Йова» розповідається про героя і мученика, котрого Бог, аби випробувати, позбавив усіх земних благ, відібрав земне щастя і наслав біди й страждання, щоб переконатися, що Йов вірний в любові до Господа не лише у процвітанні, а й у нещасті та злиднях. Джон Уік, в котрого забрали кохану, щеня і тачку (тобто забрали все, що той любив, і все, що уособлювало його мирне щасливе життя) – це одночасно і Йов, і Ісус Христос, що в намаганні змінити порядок пройшов тернистим шляхом до показного розп’яття (і звісно, такий тяжкий, практично неможливий, сповнений болю підйом сходами у фіналі – ніщо інше як підйом на Голгофу), і сам Творець. Бо ж пекельний бунтар, месія свободи не терпить і не прощає, і страдником бути не хоче, а бере каральний батіг у свої скривавлені руки і ладен знищити геть-геть усіх.
Анастасія Лях
Джон Уік 4 (John Wick: Chapter 4)
2023 рік, США
Продюсер: Василь Іваник
Режисер: Чад Стахелські
Сценарій: Шей Гаттен, Майкл Фінч
У ролях: Кіану Рівз, Білл Скашгорд, Донні Єн, Лоренс Фішберн, Ієн МакШейн, Ленс Реддік, Ріна Саваяма, Хіроюкі Санада, Шам’є Андерсон, Скотт Едкінс, Кленсі Браун, Наталія Тена
Оператор: Ден Лаустсен
Композитор: Тайлер Бейтс
Тривалість: 169 хвилин/ 02: 49
