Елвіс (Elvis)

Том Генкс, напевно, зіграв найгіршу роль у житті. Ні, зіграв, звісно ж, добре. Проте актор, який майже ніколи не зображає поганих типів, бо є так би мовити втіленням американського гуманізму, видав напрочуд огидний образ. Режисер Баз Лурманн знову повернувся до музики у кіно і зробив свій найкращий фільм з часів мюзиклу «Мулен Руж». А молодий актор Остін Батлер, що до «Елвіса» грав лише на телебаченні, запалив нову голлівудську зірку.

Елвіса Преслі ясно, що зображували на екрані не раз. Іноді це були яскраві не головні ролі чи навіть камео, як то у кантрі-байопіку про Джонні Кеша «Перетнути межу», де Елвіса зіграв співак Тайлер Гілтон. А інколи траплялися якісь зовсім не академічні і ексцентричні форми на зразок сатиричного діалогу «Елвіс і Ніксон» про дуже дивну зустріч рок-н-рольного короля і американського президента у Білому домі, де першого зіграв Майкл Шеннон, а другого – Кевін Спейсі. І звісно ж, кіно у найрізноманітніший спосіб (то романтичний, то пародійний, то ідолопоклонський, то божевільний і дикий) постійно зверталося і продовжує звертатися до цього ліку. І до творчої спадщини, і до самої постаті. Так, у ромкомі «Шалено багаті азіати» неочікувано звучить «Can’t Help Falling in Love» у цікавому лаунж-аранжуванні і з жіночим вокалом. У другій частині горору «Закляття» цю ж пісню у затишній домашній обстановці співає герой Патріка Вілсона своїй коханій дружині, дуже ніжно й душевно, й схоже на Преслі, без намагання спародіювати, а з нотою тихої поваги до вічного і величного. А у сиквелі «Зомбіленда» персонажі потрапляють до храму-маєтку Елвіса Преслі у Мемфісі, який вистояв посеред апокаліпсису, і Вуді Гаррельсон вдягає типовий елвісівський костюм, білий у кольорових стразах… І це лише деякі з багатьох прикладів. Бо Елвіс усюди і завжди.

Та якось стає зрозумілим, що Елвіс Преслі так жодного разу і не постав на екрані живою людиною. Поставав як монумент нетлінної музики, як головний стиляга бріолінового десятиліття або пізніший гламурний привид хіппі-епохи, як канарка-емблема та візитівка Лас-Вегаса або іноді, на жаль, просто як клоун у блискучих строкатих циркових лахах… І стає зрозумілим, що звичайний глядач не знає його історії. Його справжньої історії, а не набору клішованих тезисів про рожевий кадилак для матері чи типову для рок-зіркових життєписів комбінацію «секс, наркотики, рок-н-рол». І виходить, що уся планета знає Елвіса Преслі, але… ніхто не знає Елвіса Преслі. Тож Баз Лурманн розказує історію музичної ікони ґрунтовно і щиро, енергійно і ритмічно, весело і сумно, дуже сумно… слідом за байопіками «Богемська рапсодія» і «Рокетмен» (і в очікуванні кінобіографій про Мадонну і Майкла Джексона).

1950-ті. Симпатичний юнак з виразним коком на голові, що у буденному житті є нібито звичайним водієм вантажівки, виходить на малу провінційну аматорську сцену у Мемфісі і починає співати якусь дичину, в якій відляски білого кантрі зустрічаються з чорношкірим ритм-енд-блюзом в наддинамічній, агресивній, невтомній, божевільній обробці. Хлопчина в рожевому костюмі і модних капцях робить зухвалі й провокативні рухи ногами, стегнами, дупою і… пенісом? Встає навшпиньки, трясе в’юнкою атласною тканиною своїх широких штанців, теліпає і вібрує усім, що нижче пояса. Він вродливий і харизматичний, бунтівний і сексуальний. І дівчата в залі починають спершу поодиноко, а потім гуртом верещати, і концерт перетворюється на масову істерію. Писк і лемент стоять шалені. Дівки кричать, а юнак, випромінюючи скажений шарм, стікає потом, і здається, наелектризоване вогке повітря от-от вибухне колективним оргазмом… А поки усі несамовито вищать, за поки що маленькою революцією з величезним потенціалом спостерігає загадковий поважний чоловік з тростиною, що вдивляється в обличчя схвильованих, збентежених, збуджених дівчат, по яких тече нестійка туш, і бачить мільйони-мільйони грошей.

Лурманн розповів історію народження не лише рок-н-ролу і не лише легенди на ім’я Елвіс, а й мерчендайзингу. І якою б меркантильною сволотою не був менеджер і імпресаріо Том «Полковник» Паркер (якого ще називали «діамантовим менеджером»), свою справу і свій внесок у розвиток шоу-бізнесу він точно зробив. Саме він, по суті, запустив перший мерч і перший фанатський рух, і перших дівчат-ґруппі. Тобто Полковник створив першу у світі зірку такого масштабу, що спровокував чи посприяв утворенню навколо «світила» усіх цих естрадних ноу-хау і новацій. Вірогідно, можна говорити про те, що саме тоді, власне, музика й перетворилася на шоу-бізнес, а образ музичного продюсера став синонімом ляльковода, що управляє та контролює виконавців-маріонеток, та кровопивці, що висмоктує із зірки усе до останньої краплі, поки та із механічної цяцьки не перетворюється на мерця.

Тож «Елвіс» – не просто виклад біографічних фактів. Це класична казкова історія протистояння героя і лиходія, тільки для дорослих. З одного боку, простий хлопчина з бідної родини, неординарний максималіст-ворохібник з американською мрією, що захоплюється Джеймсом «Бунтівником без причини» Діном і Бі Бі Кінгом, і водночас є хорошим домашнім парубком, що понад усе любить маму, більше за усіх красунь на світі. З іншого боку, «диявол», що підкрадається до невинної, чистої душі, наче спокусник-змій, у дзеркальному лабіринті і пропонує угоду. Тож Том Генкс у ролі Полковника (який за походженням не американець, а голландець) нагадує барона Троча з німецької казки «Тім Талер, або Проданий сміх». Відповідно Елвіс – це нещасний Тім, що був бідним, але життєрадісним юнаком, допоки не продав підступному баронові свій щирий сміх. І як і властиво казці, тут навіть є своя магія, чари маркетингу, які Полковник називає «магією танцюючих сніжинок».

Фільм триває майже три години, а пролітає наче блискавка. Кадри під документальну хроніку поєднуються із миготливою пістрявою «мультяшністю». Тією «мультяшністю», що характерна для База Лурманна і що не спрацювала у «Великому Гетсбі», проте спрацювала в «Елвісі». Сюжет мчить наче на крутій швидкісній автівці, на кольоровому ретро-спорткарі без гальм, і так само без гальм співає-співає, танцює-танцює, працює і виснажується Елвіс Преслі на ниточках у Полковника. Тож можна згадати іще одну казку: Том Паркер схожий на Карабаса-Барабаса, що мучить, знесилює, зношую своїх безправних ляльок. І кульмінацією цієї експлуатації стає «ув’язнення» Преслі в Лас-Вегасі, в готелі «Інтернаціональ»; зневолення пташки, що пережила гоніння уряду, звинувачення у братерстві з чорними, порушенні сегрегації та у розпусті і збоченій поведінці (цензура консервативної Америки, що діяла аж до початку 70-х років, не могла визначитися, що є найгірше у «неналежних» і «непристойних» рухах Елвіса Преслі: те, що вони про секс, чи те, що вони мають чорне коріння), але не пережила «золоту клітку».

До речі, Лурманн при всій повазі і любові до співака не ігнорує той факт, що його стиль і чимало пісень були «запозичені» з доробку маловідомих чорних виконавців. В расистській Америці творчість чорних через руки спритних агентів і менеджерів постійно переходила до гарненьких білих бойзбендів, як то, наприклад, показано в камерній драмі-байопіку «Ма Рейні: Мати блюзу».

Від Остіна Батлера лине потужна й зваблива енергетика, і цілком зрозуміло, чому і дівчата, і домогосподарки, і навіть хлопці у залі норовлять зірвати з нього сорочки і штани. Але поступово історія істеричного успіху трансформується у трагедію вигорання і врешті-решт повного спалення. І красунчик Батлер, хлопчина-запальничка з наївним поглядом і чарівною посмішкою, на очах тьмяніє і згасає. Він зношує і стирає свою внутрішню заводну пружину внівець. Піт і любов стають потом і сльозами. Але, як казав інший бог, «show must go on».

Анастасія Лях

Елвіс (Elvis)

2022 рік, США

Продюсери: Баз Лурманн, Гейл Берман, Кетрін Мартін, Патрік МакКормік, Шуйлер Вайс

Режисер: Баз Лурманн

Сценарій: Баз Лурманн, Крейг Пірс

У ролях: Остін Батлер, Том Генкс, Олівія Деджонг, Люк Брейсі, Дейкр Монтгомері, Річард Роксбург, Девід Венгем, Наташа Бассетт, Ксав’єр Семюель, Коді Сміт-МакФі

Оператор: Менді Вокер

Композитор: Елліотт Вілер

Тривалість: 159 хвилин/ 02:39