Нарешті. Після трьох невдалих фільмів студії Fox про Фантастичну четвірку (дилогії і одного ребута) Marvel, під материнське крило якої повернувся блудний комікс, перезапустила горе-франшизу з відчуттям стилю, смаку, принципово м’якої (так би мовити, домашньої) епічності; вайбом оригінальної ретро-естетики, точним і вишуканим відгомоном епохи, оксамитово вінтажною футуристичністю, ідеальним акторським складом (Ванессі Кірбі, до речі, гріх було не долучитися до марвелівської родини, зважаючи на її прізвище, хоча вона не нащадок, а просто тезка не менш легендарного за Стена Лі співавтора класичних коміксів Джека Кірбі; і напевно єдине розчарування і в кастингу, і в картині загалом, що через непробивне оздоблення комп’ютерною графікою і відсутність передісторії протагоністів до отримання ними космічних суперздібностей глядачі позбавлені можливості насолодитися і грою, і шармом зірки серіалу «Ведмідь» Ебона Мосс-Бакрака, що зобразив найневезучішого з четвірки – каменюкоподібного/ цеглоподібного Бена Ґрімма).
Цікаво, що незалежно один від одного і майже паралельно і дісішний режисер Джеймс Ґанн (що колись був марвелівським), і марвелівський постановник Метт Шекман (що раніше вже продемонстрував неабиякий талант надавати сучасному кінокоміксу делікатно-елегантного флеру стилізації під середину двадцятого століття у міні-серіалі «ВандаВіжен») вирішили перезавантажити заїжджені франшизи (Ґанн «Супермена», Шекман «Фантастичну четвірку») без затертого фокуса на одній і тій самій історії походження і розвитку супергероя, тобто обидва зробили радикальну перемотку, себто швидко проговорили кількома словами бекграунд, пропустили зародження і формування романтичної лінії і практично одразу кинули персонажів у кульмінацію протистояння з антагоністом і розквіт постстосунків (Супермен, як ми бачили, сходу опинився в актуально політичній конфронтації з Лексом Лютором і у ментально-ідеологічній сварці зі своєю дівчиною Лоїс Лейн, а четвірка – замість повернення з космосу і пристосування до отриманих мутацій опинилася в дискомфортному ореолі постпопулярності, на порозі кінця світу і водночас в постромантичній сімейно-побутовій шлюбно-батьківській реальності Ріда Річардса і Сью Шторм, затишно-тихій і серйозно-проблемній водночас).
Рішення перенести (вірніше повернути додому) сюжет «Фантастичної четвірки» із сучасності на початок 1960-х років (туди, коли власне і був випущений перший комікс «The Fantastic Four #1», створений Лі та Кірбі) тепер виглядає не просто блискучим, а єдино правильним. Перенести в альтернативну реальність, де Карибська криза і загроза ядерної війни трансформувалися в нашестя Ґалактуса, пожирача планет, а космічні перегони обернулися не просто першим кроком на Місяць (до чого, між іншим, і відсилає підзаголовок «Перші кроки»), а народженням супергеройства (так, у мультивсесвіті десь на іншій Землі, на Землі під іншим номером, уже на той час існував породжений Другою світовою і згодом застиглий у льодовику Капітан Америка, проте не тут). І цілком очевидно, що Шекман зосередився не стільки на сюжетних перипетіях, скільки на естетській візуалізації і інтер’єрно-екстер’єрних деталях, на костюмах (як супергеройських, так і сasual); на тому, наскільки акторам (особливо Ванессі і Педро Паскалю) пасують енергетика і мода квітучих післявоєнних десятиліть.
В деталях Шекман почувається, як Пікассо в кубізмі: може, не всі глядачі помітять, зрозуміють, оцінять, але він упевнено ламає (а якщо не ламає, то вигинає) форми, параметри, перспективу сучасного супергеройського екшна і насолоджується мікроісторією замість більш звичної для блокбастерів макроісторії. Не намагається вразити публіку, а дає винятковий шанс нам, глядачам, відчути затишок, а марвелівському всесвіту одомашнитись. Його аналоговий побутовий ретрофутуризм спонукає до приготування яєчні на базі робототехніки. Його стилізація під архівні відеозаписи підготовки до перших польотів у космос акцентована на пам’ятних посмішках астронавтів, таких загадкових і сповнених сакральної надії на колосальні відкриття. Його відданість показовим в рамках історично-культурного контексту нюансам дозволяє побачити в кімнаті Джонні Шторма його власний (себто Джонні Шторма, не Шекмана) фотопортрет на стіні, стилізований під художню манеру Енді Воргола, що одночасно говорить і про пануючі в тому десятилітті тренди на поп-мистецтво, і про злегка нарцисичний характер власника картини. А сцена дуже нервових і турбулентних пологів в поставленій на початок кульмінаційній битві (в так званій кульмінації зав’язки, котра є прогнозом на фінальну кульмінацію) відсилає до одного з найбільших комедійних кліше (дітонародження в максимально екстремальних чи щонайменше хаотичних умовах), колись породженого ерою американського бебі-буму, і, якщо сильно забажати, навіть до «Дитини Розмарі» – одного з найбільших арт-кінематографічних культів 60-х років («А якщо він монстр?..» – замислюється Сью про ще ненародженого сина, зачатого батьками з космічними мутаціями).
Простий, на перший погляд, сюжет, де людство має зробити вибір перед обличчям апокаліпсису, нібито здається слабшим за декор. Але насправді сценарій експресивно і водночас тонко алюзує до найперших науково-фантастичних фільмів про позаземне вторгнення чи позаземне втручання в земні як позитивні, так і негативні справи. І насамперед це небуквальні (міжрядкові) згадки про величний сай-фай бік величної творчості великого режисера Роберта Вайза, до його канонічного «Дня, коли Земля зупинилась», який став початком буремного розквіту науково-фантастичного жанру у 50-60-х роках. До речі, тоді ж з’явилися і перші фільми про Месію (народження і воскресіння) включно з оскарівським рекордсменом «Бен-Гуром», і цю тенденцію Метт Шекман теж не пропустив в своєму ретро-екскурсі у світ людей і коміксів, страхів і сподівань зі знакового попереднього століття, що так голосно відгукується нам луною просто зараз.
Анастасія Лях
Фантастична четвірка: Перші кроки (The Fantastic Four: First Steps)
2025 рік, США
Продюсер: Кевін Файґі
Режисер: Метт Шекман
Сценарій: Джош Фрідман, Ерік Пірсон
У ролях: Педро Паскаль, Ванесса Кірбі, Джозеф Квінн, Ебон Мосс-Бакрак, Джулія Гарнер, Метью Вуд, Ральф Айнесон, Пол Волтер Гаузер, Наташа Ліонн, Сара Найлс, Марк Ґетісс
Оператор: Джесс Голл
Композитор: Майкл Джаккіно
Тривалість: 114 хвилин/ 01:54
