Фатальний меседж (Падіння, Drop)

Цей камерний трилер набагато кращий за свій постер (на якому манікюр на руці героїні, що тримає смартфон і закриває смартфоном обличчя по самі геть налякані очі, чомусь має зовсім не той колір, що у фільмі: дешевий відтінок бордового замість елегантного нюдового) і за свою локальну назву (всі назви фільмів з епітетом «фатальний» типу «Фатальна пристрасть», «Фатальна спокуса», «Фатальний потяг», «Фатальна красуня», «Фатальний вибір»… звучать настільки шаблонно, що замість заохочення одразу відвертають від перегляду, бо глядачеві здається, що однакові трафаретні назви ховають однакові трафаретні сюжети, хоча це не завжди так). Він навіть кращий за свій синопсис. Суттєво кращий.

Цього разу режисер Крістофер Лендон («Щасливого дня смерті», «Химери») відкидає і чорний і нечорний гумор і не намагається знову схрестити відомий ромком з відомим горором. Тобто жодної комедії у трилері немає, проте від романтичного вайбу Лендон все ж таки відмовлятися не став. За сюжетом головна героїня Вайолет (відома за другим сезоном «Білого лотоса» Меган Фегі), мати-одиначка і вдова, котра роками перебувала в аб’юзивних стосунках, терпіла від чоловіка муштру батогом і пряником і тепер, нарешті звільнившись (фізично, втім не ментально), психологічно консультує жінок в аналогічних ситуаціях…, після тривалої замкнутості і самотності наважується піти на перше побачення з чоловіком із застосунку для знайомств.

Її онлайн-вибір – привабливий стримано маскулінний Генрі (мужній і харизматичний Брендон Скленар із серіалу «1923»), персональний фотограф місцевої мерії і особисто мера, котрий багато і завзято працює, тому й не має родини. Він замовляє столик у люксовому ресторані на даху хмарочоса, проте через роботу запізнюється. Вона ж, очевидно і сильно нервуючи та почуваючись дивно і дискомфортно у красномовно червоному вечірньому вбранні, замовляє, очікуючи на прибуття загадкового романтичного інтересу, келих червоного вина на барі і спостерігає, як у ресторані за іншими столиками зустрічаються аналогічні шукачі любові (або сексу, або шлюбу, або компаньйонства…) з додатків для побачень, успішні і невдачливі…

Генрі виявляється навіть гарнішим, ніж на фото. І цікавим, і джентльменом, і нібито щирим… Вишукані страви (кальмари в кокосовій стружці, салат із качкою, трюфельне пюре…) теж обіцяють зробити вечір вдалим. Атмосфера дорога, елегантна, проте не пафосна, майже тепла… За панорамним вікном, що відкриває вражаючий краєвид, сотня метрів до землі, і у Вайолет починає злегка паморочитися в голові чи то від акрофобії, чи то від дещо міцнішого, ніж вона розраховувала, вина… Чи то від того, що на телефон починають надходити анонімні погрозливі повідомлення від когось, хто перебуває в цьому ж ресторані… З невдалого жарту шантаж незнайомця перетворюється на смертоносний терор, а героїня, що змушена мовчати і грати в ейфорію від шикарного рандеву, опиняється в пастці, з якої не бачить виходу. Єдине рішення – самотужки розпізнати і викрити аноніма, котрим може бути піаніст, що на неї задивляється; надто нав’язливий і надто гомінкий офіціант з язиком без кісток і без гальм; або ж одинак за сусіднім столиком, з яким вона зіштовхнулася у вестибюлі аж тричі…

Смотрите легально на MEGOGO

У пролозі, котрий спершу здається флешфорвардом, а потім виявляється флешбеком, Лендон блискуче ловить глядача у пастку, показуючи нібито кульмінацію, де якийсь чоловік, силует якого проступає із темряви, наводить зброю на заплакану і доведену до панічної істерики героїню. Силует виходить на тьмяне світло, і вимальовуються обриси, дуже і дуже (але не стовідсотково) схожі на Брендона Скленара, тільки наче злегка загримованого… Режисер «Падіння» (оригінальна назва і буквально, і фігурально відповідає тому факту, що побачення і терор відбуваються на висоті, знову ж таки «на висоті» буквально і фігурально, а Вайолет висоти боїться, і спершу її лякає банальна зустріч із незнайомцем, з яким і перед яким можна втрапити у конфуз, а потім жахає насильницький зв’язок із шантажистом, що вимагає від неї убивства незнайомця за життя сина) майстерно не просто створює, а постійно нарощує напругу, як найліпший гічкоківський учень працює із саспенсом і герметичністю не те щоби локації, а самої ситуації, з якої неможливо вийти у двері, тільки у вікно…

Для глядача, котрий сприймає те, що відбувається, очима, вухами, емоціями Вайолет… і водночас спостерігає за нею зі сторони як сторонній наглядач (або як шантажист), постійно чергуються кадри розслаблення і паніки. Зі сторони плавко протікає романтичний вечір у лаунж-атмосфері під затишним ламповим світлом, алкогольні пари помірно поборюють комплекси і розслаблюють натягнуті ниті… А всередині Вайолет жах і паніка, і необхідність поспіхом робити щоразу… ну добре, нехай буде «фатальний» хід у шаховій партії, апріорі не маючи на руках ферзя, стискають ту фальшиву розслабленість у цупкий твердий ком, що стоїть не лише поперек горла, а і поперек надії (звичайної і водночас невід’ємної жіночої надії) на те, що саме цей чоловік саме з цього побачення потенційно міг би стати в майбутньому її половинкою і навіть великим коханням до кінця життя.

«Падіння», керуючись достатньою логікою навипередки з не надто звичайними (хоча й реалістичними) твістами, яскраво гіперболізує сюрпризи, котрі часто чекають на нас в наших відчайдушних і нескінченних пошуках серед купи тотальних незнайомців «тієї самої людини». Ми геть нічого ні про кого не знаємо, ходимо і ходимо на ті побачення сліпими кошенятами, навпомацки намагаючись увімкнути… ні, не світло у темній кімнаті, а обігрівач у холодному порожньому приміщенні. Ми сподіваємося, що не зіткнемося із маніяком, але насправді, тримаючи в голові лише одну погану імовірність, абсолютно не припускаємо безліч альтернативних дуже і дуже поганих варіантів розвитку подій навколо навіть очевидно хороших людей.

Анастасія Лях