Гамнет (Hamnet)

Красивий, але безглуздий фільм режисерки Хлої Чжао («Земля кочівників», «Вічні») за однойменним романом Меґґі О’Фарелл не є біографією Вільяма Шекспіра і навіть не є історією створення трагедії «Гамлет», адже сам процес творення мистецького твору тут цілковито відсутній, як і… бодай якась віра у те, що саме так все тоді відбулося. Намагаючись зі сльозами в почервонілих від напруги очах довести, наскільки переконливим може і має бути велике художнє слово і велике вміння те слово візуалізувати перед глядачем, Чжао навпаки, щиро демонструє непереконливість і фальш мистецтва… Однак сильно і чесно віддана невдячній справі актриса Джессі Баклі, що зобразила дружину Вільяма Шекспіра і матір Гамнета (Гамлета), здається, по-справжньому вірить у магію сцени та екрана, і лише завдяки її відчайдушній вірі ця «лісова казка» з надто театралізованою, надто… лондонською кульмінацією зрештою таки торкається наших злегка спітнілих долонь і злегка змучених шекспіровою грою душ.

Десь у глушині Стратфорда-на-Ейвоні син рукавичника (зірка «Гладіатора 2» і майбутньої тетралогії «The Beatles» Пол Мескаль) з достатньо заможної, але неблагородної родини закохується в бідну язичницю Агнес (в реаліях дружину Шекспіра звали Енн Гетевей, але автори вирішили не плутати шекспіровий театр із сучасним кіно, принаймні за відсутності в кадрі акторки «Диявол носить Prada» і «Диявол носить Prada 2»), яку місцеві звуть «донькою відьми, яблуком від яблуні», бо та збирає різнотрав’я, балакає з прирученим яструбом, прислухається до бджіл, гілля і повітря, інколи бачить майбутнє… Всупереч волі матері Вільям одружується з уже вагітною дівчиною, старшою за нього, і та народжує доньку, а потім іще близнят… Чоловік тим часом, маючи хист до драматургії, іде з торбинкою за плечима робити кар’єру у Лондоні, а Агнес лишається… просто лишається… Роки минають, і чума (буквальна, не метафорична) ступає на обидва доми: і на Лондон, і на Стратфорд…

Цікаво, що поезія фільму зосереджена зовсім не у віршованих рядках Шекспіра, а в антихристиянських відчуттях єретички Агнес, яка тримає в серці пророцтво про двох (не трьох) дітей біля її смертного одра, вважає лихим знаком пологи в стінах будинку замість на корінні та моху серед лісу, зчитує за дурне передвістя неспокій бджолиного рою, ясновидить фрагмент майбутнього, де вже дорослий її син, її Гамнет (чи той, кого за Гамнета видали підступ і грим відірваного від реальності спектаклю, а глядацькі уява і вразливість радо сприйняли) грає на одних підмостках з батьком… Але треба сказати, що народжуюча Джессі Баклі в червоній (напевно що кіноварного відтінку) сукні на коричнево-зеленому лоні з торфу, лишайника і кореневища…, з лона котрої виходить життя…, вражає лише як гіпотетичний живопис, але як частина кінематографічної розповіді є… не менш порожнистою, ніж фінальний виступ актора Ноа Джупа в образі актора в образі сина мертвого короля-привида.

Втрату лікує час. Але творці стрічки «Гамнет» намагаються переконати нас, що втрату лікує мистецтво (проте вкласти у вуста батька, що втратив дитину, фразу «Світ не стоїть на місці», а в момент важкої думки про самогубство над темною брудною Темзою змусити його патетично вимовити «Бути чи не бути» – не найкращий спосіб довести наявність живої води в переливаннях з пустого в порожнє, котрим переважно займаються і надто сучасні, і надто архаїчні митці, і застрягла посередині між ними Хлоя Чжао). Зрештою навіть шекспірова мова звучить тут жах як непереконливо, наче карикатура, пародія, мавпування, штучне римоване полірування реального прозаїчного болю… І знову ж таки тільки потужна і кришталева віра «темної» Агнес у «цілюще» світло перформансу рятує виставу (і кіновиставу) від поховання в пластиковому футлярі, куди сьогодні йдуть умирати і книги, і п’єси, і фільми, і посередні втілення «принца данського»…; буквально і фігурально простягнута рука Джессі Баклі розмиває межу… між вигадкою і дійсністю, лісом і Лондоном, драматизмом і драмою, магією і долотом.

Переживання утрати тут замінюється переживанням того, що переживати утрату жінці довелося самотужки, без підтримки мужа, котрого поряд не було. Чоловік натомість пропонує дружині осягнути результат його сублімації… І Агнес приймає цю насправді нечесну, бездушну підміну (так само, як ми, глядачі, попри неприємне відчуття обману зрештою таки приймаємо підміну живої історії історією про заразність віри в маскарад). Оскароносна режисерка, здається, сама не має жодного уявлення про смисл або хоча би дрібний швидкоплинний сенс цієї картини, котра в розрізі актуальності, проблематики, нової (а не посталої з давно покритої мохом і бур’яном могили) естетики не витримує конкуренції і геть нічого не намагається сказати не те що про сьогодні і завтра, а навіть про вчора і про ілюзію вічного (саме до останнього нині можна віднести суперечливий спадок Вільяма Шекспіра)… Тож слідом за хлопчиком, який страшно, але досить просто і, вибачте за «нечуваний» цинізм, нецікаво помер від бубонної чуми, «Гамнет» Хлої Чжао вирушає у… той чорний отвір в землі і в декораціях, на якому так поетично і так банально раз у раз фокусується претензійна камера.

Анастасія Лях