Гіпнотик (Hypnotic)

Бен Аффлек грає поліцейського у детективному екшн-трилері «Гіпнотик» від режисера і сценариста Роберта Родрігеса. Стрічку, в якій кількість твістів перевищує хронометраж, можна назвати поєднанням науково-фантастичного бойовику «Згадати все» та мудрованих психологічних головоломок Крістофера Нолана, зокрема фільмів «Пам’ятай» і «Початок».

Звучить настільки привабливо, що можна подумати, ніби «Гіпнотик» – справжній скарб для кіноманів, поціновувачів ребусів, закрутів та вивертів. Але насправді картина Родрігеса (вкрай нетипова для автора «Мексиканської трилогії», «Від заходу до світанку» та «Міста гріхів») попри дійсно цікаві, хитрі та звивисті сюжетні ходи більше розчаровує, аніж вражає. Здебільшого через те, що виглядає продуктом, зробленим нашвидкуруч: шпарко, дешево і неохайно. Так, наче делікатес (потенційно смачнючий) замість того, аби подати на стіл, жбурнули просто в обличчя, і хоча на забрудненому роті нібито лишився від їжі приємний присмак, та повноцінно посмакувати все ж не вдалося.

Дія починається з крупного плану розплющеного ока (символу пробудження від сну чи від ілюзії). Героя Аффлека звуть Денні Рурк. Він – детектив поліції міста Остін, штат Техас. На сеансі у психотерапевта Рурк має пройти тест і отримати дозвіл на повернення до роботи, адже нещодавно в нього викрали семирічну дочку, ані тіла, ані жодних слідів чи вказівок на місце перебування дівчинки…, і це, звісно, не просто травмувало батька, а майже зламало… Проте психологиня допускає копа до служби, і Рурк одразу кидається у вир гучної справи про загадкові нальоти на банки, котрі кожного разу вдаються злочинцеві так легко і гладко, ніби всі довкола включно з банківськими службовцями і охоронцями йому допомагають. Та найбільшою загадкою стає фото зниклої доньки, яке Денні Рурк знаходить у сейфі на місці чергового пограбування…

Спершу здається, що сюжет Роберта Родрігеса дуже нагадує стару класичну стрічку 1945 року «Жінка в зеленому». Та чорно-біла детективна містерія була одинадцятим із чотирнадцяти фільмів про Шерлока Холмса у виконанні англійського актора Безіла Ретбоуна. За сюжетом професор Моріарті чинив віртуозні пограбування чужими руками за допомогою гіпнотичних маніпуляцій.

Смотрите легально на MEGOGO

Тільки замість елегантного інтелектуального детективу Родрігес (котрий ніколи не знімав елегантне кіно; шалене і темпераментне, гостре і пікантне, м’ясне та епатажне, інколи трешове, інколи стильне – так, проте точно не елегантне) надає своїй історії форми бойовику категорії «бе» родом із 80-90-х. Причому все на екрані відбувається настільки швидко і недбало, похапцем, раз-два, тяп-ляп, сумбурно і наввипередки із розсудливістю, що, по-перше, здається, ніби через двадцять хвилин фільм вже добігає кінця, а по-друге, що режисер, знімаючи, дуже і дуже кудись поспішав, просто-таки жадав зірватися з місця і помчати геть, та, біжучи, вже за дверима викрикнути «Знято!».

Ну а далі, коли починається водоспад твістів та загравань із архітектурою крихкої та оманливої реальності (причому тривалість стрічки всього лише півтори години, і насичення поворотами настільки щільне, що часу на характери і драматургію немає зовсім, тобто нуль глибини компенсується агресивним штурмом глядацької уваги несподіваними сюжетними вигинами), «Гіпнотик» справді максимально уподібнюється ноланівським мозкотрилерам від дешевого «Пам’ятай» до дорогого «Початку». Але Родрігес (конкретно цей Родрігес, що написав і сфільмував «Гіпнотика») – це така типу альтернативна версія Крістофера Нолана, в якій Крістофер Нолан – не хороший, а поганий режисер з амбітними ідеями.

Анастасія Лях