Гірке Різдво (Amarga Navidad)

Після англомовної «Сусідньої кімнати», де героїня Джуліанни Мур спостерігала за суїцидом хворої на рак героїні Тільди Свінтон у надто соковитих і претензійних інтер’єрах і луках, щоби можна було щиро переключитися з декору на емоції…, Педро Альмодовар повернувся до рідного іспанського кіно без голлівудських зірок (навіть без музи Пенелопи Крус, але тут можна побачити партнерку останньої по картині «Паралельні матері» Мілену Сміт, причому вона знову є матір’ю, що оплакує смерть дитини; а також епатажну королеву альмодоварських епізодів Россі де Пальму) і без передпенсійного нарцисичного намагання здобути якусь круту нагороду (в цьому метасюжеті, де аргентинський актор Леонардо Сбаралья зобразив екранну проекцію самого Альмодовара, як колись Антоніо Бандерас у напівавтобіографічній рефлексії «Біль і слава», де, між іншим, також знімався Сбаралья…, навіть є діалог про те, що «нова стрічка» під назвою «Гірке Різдво» і в контексті сценарію, котрий упродовж всього фільму пише герой Сбаральї, і в контексті відповідно «Гіркого Різдва» Альмодовара, що розповідає про те, як персонаж-кінорежисер у виконанні Сбаральї пише сценарій під назвою «Гірке Різдво»…, не стане і не зобов’язана стати «головною роботою» давно визнаного маестро, а може просто скористатися заробленою репутацією і задовольнитися прохідним статусом).

«Гірке Різдво» – не просто метаісторія, якою були «Біль і слава». Це яскравий і, що важливіше, чистий приклад так званого «ефекту Дросте» або ж техніки «поміщеного в безодню», коли зображення зображує сюжет про зображення, котре зображує сюжет про зображення, котре зображує сюжет… і так далі до нескінченності (назва прийому походить від голландської марки какао Droste, яка на початку двадцятого століття випустила пакування із зображенням жінки, що тримає тацю з чашкою і коробкою какао, де зображено жінку, що тримає тацю з чашкою і коробкою какао, де…; а в поп-культурі прийом найбільше прославився завдяки гурту Pink Floyd, які випустили альбом Ummagumma з обкладинкою, на якій зображені учасники гурту в кімнаті, де на стіні висить їхнє власне фото в кімнаті, де…). Тобто режисер Педро Альмодовар зняв драму «Гірке Різдво» про режисера Рауля (Леонардо Сбаралья), котрий пише сценарій драми під назвою «Гірке Різдво» про режисерку Ельзу (Барбара Ленні), котра переживає і намагається перетравити гіркоту власних проблем і трагічних утрат, гіркоту проблем двох своїх подруг, самообманутися солодкістю романтичних стосунків із набагато молодшим за неї пожежником-стриптизером…, і написати сценарій драми під назвою «Гірке Різдво»…

На минулорічне Різдво Ельза втратила матір, яка померла в лікарні тоді, коли донька працювала на знімальному майданчику: знімала свого пожежника в рекламі трусів… (мати самого Альмодовара померла 1999 року саме в той час, коли син був зайнятий промо стрічки «Все про мою матір», яку, власне, і присвятив матері…; відтоді матері і материнство стали постійною темою постановника, що його ніяк не відпускала і продовжує не відпускати, і навряд чи відпустить). Не давши собі тоді часу і можливості належно оплакати горе, тепер Ельза переживає регулярні панічні атаки…

Тут треба сказати, що Альмодовар у «Гіркому Різдві» робить купу алюзій на себе самого, на ледь не всі свої попередні роботи, ніби дистилюючи квінтесенцію власної творчості. Приміром, події про Ельзу відбуваються у 2004-му, коли вийшов фільм Альмодовара «Погане виховання», де аналогічно мав місце метасюжет про тоді ще молодого режисера, котрий шукає історію для свого нового фільму і зустрічає молодика із власноруч написаним ним оповіданням про їхнє спільне дитинство… Коли Ельза з дуже сильною мігренню (насправді панічною атакою, про яку тоді ще не говорили так широко, як після 2020-го, коли світ зазнав пандемії і панічна атака стала розповсюдженішою за чихання) лягає в лікарню, то просить перевести її до сусідньої палати, бо саме в цій лікарні вона знімала один зі своїх фільмів про двох пацієнток в паралельних палатах, одна з яких вижила, а інша померла…, що є відсилкою до вже згаданих «Паралельних матерів», де героїні народжували паралельно, але одне дитя вижило, а друге померло (в лікарні в Ельзи відбувається метадіалог із медсестрою про значення терміну «культовість»: та каже, що не бачила її фільмів – сумарно всього лише двох за кар’єру, бо знімати рекламу простіше і прибутковіше – , і питає, чому її називають «культовою режисеркою», на що Ельза відповідає, бо її стрічки не зайшли широкій аудиторії, але знайшли свого вузького глядача, і тоді медсестра знову каже, що думала, що в слова «культовий» геть інше значення…; це, певна річ, про те, що термін дійсно чомусь загубив своє первісне та істинне лексичне значення і став співвідносним із геть протилежним мистецтвом, популярним серед достатньо великої публіки, тож замість того, щоби називати культовими виключно нішеві речі, ми звемо культовими Кемерона та Рідлі Скотта). До «Сусідньої кімнати» теж є очевидні камбеки: це і момент зі смертю від раку, і лінія суїциду, і дві паралелі з нібито реальності і з кіносценарію, натхненного тією реальністю, про близьких подруг, де одна буквально і фігурально тримає іншу у горі та зламі за руку…

Та насправді відсилки і сюжетні повороти не мають у «Гіркому Різдві» жодного значення. Бо це кіно виключно про голий творчий процес, а не про будь-яку із можливих історій. Про те, яким саме є дозвіл і доступ мистецтва до дійсності, що оточує самого митця і близьких чи знайомих йому людей. І що найцікавіше, результат творчого процесу тут теж зовсім неважливий, важлива лише його нескінченна замкненість на собі самому в «ефекті Дросте», бо жодна творчість насправді не існує заради людей, кожна творчість існує заради творчості, як умовне зображення існує для того, щоби не показати і не розказати нам щось, а щоби зобразити себе ще раз і ще раз, і ще раз…, і тоді екзистенційний сенс переїздить з безпосередньої суті зображуваного, котрої фактично немає, до його спіральної траєкторії на шляху «вічного повернення» і водночас вічного падіння в провалля без кінця і початку… Власне тому, щойно Рауль нарешті придумує «правильну» і «живу» історію Ельзи без нарцисизму і спекуляцій, стрічка Альмодовара «Гірке Різдво»… закінчується…, і фінальні титри аналогічно летять у відхлань…, як і завжди, як споконвіку існування солодкого, соковитого вакууму кіно.

Анастасія Лях