Гладіатор II (Gladiator II)

Мабуть, не варто було завершувати сиквел тим самим кадром, яким закінчився оригінальний «Гладіатор». Так-так, тим знаменитим кадром, де рука Рассела Кроу ніжно торкається золотистих пшеничних колосків. Не варто було через те, що у продовженні особиста драма героя не працює так, як у першому фільмі, і те, що усіх зворушило до сліз тоді, тут виглядає зайво притягнутою сентиментальністю. Проте це напевно єдиний суттєвий недолік «Гладіатора 2»…, тобто «Гладіатора II», адже римська цифра у пеплумі про нарцисично великий (чи нікчемно малий…, дивлячись, з якого ракурсу дивитися, з ракурсу амбіцій чи ракурсу моралі) Рим не просто візуальна забаганка.

Так, сиквел, що стався аж через чверть століття, є менш емоційним і менш особистісним. Формально Рідлі Скотт розповів ту саму історію, лише вже про сина Максимуса, котрий так само, як батько, будучи елітним римлянином за походженням і за суттю, перетворився на одного з численних рабів імперії і потрапив на гладіаторську арену сакрально кровожерливого Колізею, де зрештою виборов і довів свою свободу не стільки фізичну, скільки ментальну. Формально глядач отримав практично той самий сюжет, з тією самою невтішною матір’ю і невтішною жінкою біля римського трону, але з новими протагоністом й антагоністом. Але насправді цього разу Рідлі Скотт розповів не стільки історію раба-воїна, що кидає виклик системній тиранії, скільки історію самого Риму в «останні дні» (не буквальні, звісно, бо буквально деспотично-олігархічне царство протримається ще два століття) «великої імперії». Тобто цього разу головним героєм виступив Рим, а героїнею – його процвітаюча гниль, його ракова пухлина, що зумовила неминучу смерть найбільшої зі світових супердержав.

Очевидно, що актора-початківця Пола Мескаля взяли на головну роль не лише за виразний римський профіль. І в його зовнішності, котра не схожа на типових голлівудських красенів, і в його завзятті та люті (про яку так часто говорить персонаж Дензела Вашингтона, роблячи ставку на злість, яка має здобути виграшний квиток і рабу, і господареві) є безкомпромісність і щирість, завдяки котрим навіть пафосні спічі та декламування вергілієвої поезії з вуст Мескаля звучать чесно і переконливо.

Проте переграє і Мескаля, і решту акторів абсолютно легко і не напружуючись, граючись і білозубо посміхаючись…, бездоганний і за зовнішнім фешн образом (на одному з луків його ефектний, але некрикливий наряд навіть прикрашає ненав’язливий і елегантний леопардовий декор), і за внутрішньою інтригою Вашингтон, якому вельми пасують нові худорлявість і сивобородість і який своєю суперечливою метою зайняти престол і водночас розвалити Рим як такий несе тим паче більш змістовний і релевантний сенс (знищити старе дощенту і будувати нове з нуля замість того, аби перебудовувати), аніж Луцій, який прагне переламати імперію назад в республіку і зробити геть прогниле місто знову квітучим на тому самому ґрунті (реальний історичний Макрін, якого зобразив Дензел Вашингтон, таки став наступним імператором, але ненадовго і помер безславно на узбіччі, навіть не будучи похованим).

Смотрите легально на MEGOGO

Арена цього разу більш вражаюча й епатажна. Від боїв зі скаженими мавпами і вбивчими носорогами до нарядного дорогого перформанса з битвами на галерах й імпровізованим морем всередині Колізею, наповненим голодними акулами. Та гладіаторська арена, не дивлячись на показний шик, загинається так само, як і місто та царство, що її породили. Судомне падіння ідеально уособлюють нервові брати-імператори, кволі і манірні близнюки-сатрапи в золоті і макіяжі, один з котрих несповна сил, а інший несповна розуму: бездоганна персоніфікація тієї деградації (фізичної, розумової, етичної, культурної), яка спіткала колись найрозвиненішу цивілізацію. І той, що несповна розуму, у відповідь на справедливі нарікання генерала (Педро Паскаль) щодо відсутності в армії достатніх харчів і забезпечення для солдатів, істерично кричить «Хай жеруть війну!», і те абсурдистсько-цинічне гасло зі спопелілої давнини наче вилітає з вуст сьогоднішнього путіна.

Що більші гротеск і абсурд, то ближче занепад. І в Рідлі Скотта, не дивлячись на голлівудський лоск і нібито типово голлівудський епічний екшн, той крах і те гниття смердять з екрана такими ароматами, що здається, їх можна не тільки побачити, а і відчути носом та шкірою (причому для Дензела Вашингтона це вже друге велике гниття великої влади і друге фатальне падіння з високого крісла після знакової ролі у «Трагедії Макбета»). Тож у фіналі гротеск і абсурд доходять до кульмінації й апофеозу, коли в Римському цирку (адже циркова арена мало чим відрізняється від гладіаторської) коронується і «володарює» звичайна макака у підгузку, і високий сенат слухняно їй аплодує… І цілком логічно, що колиска цивілізації рано чи пізно так чи інакше перетворюється на могилу.

В тому нарочитому мавпуванні є виняткова для голлівудських блокбастерів мить істинно кафкіанського безглуздя чи яскравого театру абсурду Ежена Йонеско з його «Носорогами». І треба сказати, навіть той дещо незграбний момент, коли гримерам і декораторам не вдалося зліпити відсічену голову дійсно схожою на актора Джозефа Квінна, виглядає не як халтура та промах, а як підкреслення театральності цього влаштованого властолюбцями в агонії спектаклю.

Перстень Максимуса (один із символів цієї франшизи) – це замкнене коло. Так само замикається сюжетне коло сином, що вийшов на ту саму арену, на якій скінчив батько. І так само замикається коло самого Риму, котрий заснувався братом Ромулом, який убив брата-близнюка Рема, а загнувся завдяки братові Каракаллі, котрий убив брата-близнюка Гету (до речі, ім’я Каракалли при народженні – Луцій). Коло – це суть і єдина форма світової історії, котра, наче той бідолашний фенікс, воскресає з попелу знову і знову і нескінченно проживає одні і ті самі незмінно трагічні життя.

Анастасія Лях