Ґодзілла мінус один (Gojira Mainasu Wan)

Цю японську картину-кайдзю варто подивитися не тільки тому, що вона обійшла голлівудські блокбастери і виборола «Оскар» за найкращі візуальні ефекти, а і тому, що вона повернула образу Ґодзілли первинні соціально-політичні контекст і підтекст, геть перекручені американською франшизою. І після суто розважального попкорн-атракціону «Ґодзілла та Конг: Нова імперія», що склався з самої лише тотальної CGI (як казав Дедпул: «А тепер битва комп’ютерної графіки»), японська стрічка виглядає максимально серйозно, вдумливо, реалістично і драматично. І зосереджується вона не на ящірці, а на людських долях, людських характерах, людській історії.

Події фільму розгортаються впродовж 1945-47 років. На початку ми знайомимся з головним героєм – пілотом-камікадзе, котрий уже наприкінці Другої світової, коли всі розуміють, що Японія цю війну програла, відмовляється помирати і бреше про несправність літака. Згодом на острові у компанії військових інженерів він стає свідком виходу з моря велетенської страшної істоти, схожої на ожилу скам’янілість доісторичного динозавра, котру місцеві прозвали Ґодзіллою. Серед техніків стріляти вміє тільки він, але через закляклість перед монструозним виглядом звіра пілот не натискає на кулемет, і в результаті тварюка зжирає і топче майже усіх на острові. Виживають лише він і один інженер, свідок його непоправного боягузтва, що коштувало стількох життів.

Герой повертається до рідного Токіо, але від міста після бомбардувань лишились самі руїни, під якими поховані тисячі людей, включно з його батьками. Його сусідка плаче над попелом, на який перетворилися її згорілі діти, і проклинає його, бо ж камікадзе не мають повертатись живими, і якби він виконав свою місію, її діти буцім були б, можливо, живі… Розгублений колишній пілот без родини і дому та із сильними докорами сумління за обидва факти свого ганебного негеройства, здається, не має жодної цілі та напрямку, куди йти, що робити. Та випадково зіштовхується із дівчиною з чужим немовлям на руках, яка вкрала шмат їжі, аби нагодувати маля… Так у пошматованому, напівзруйнованому післявоєнному Токіо сторонні одне одному молодий чоловік, молода жінка і грудного віку дитина зрештою стають чимось на зразок сім’ї і нібито готові отримати шанс на безцінні післявоєнні мир і щастя. Але пілота мучать нічні жахіття і він не може почати спочатку, бо попри закінчення зовнішньої війни не скінчив війну всередині себе.

Тим часом на узбережжя Токіо виходить з води той самий монстр, якого колись негерой не поцілив. Тільки тепер Ґодзілла іще більший, набагато більший, тепер він скеля з ядерним зарядом всередині, і він розносить місто так, ламає і знищує так, як навіть війна не змогла спопелити…

Смотрите легально на MEGOGO

Здається, чим більше голлівудські мувімейкери відійшли у бік новоспеченої концепції, що Ґодзілла – не монстр, а титан, себто один зі стародавніх богів, і тепер він бореться проти загроз на боці людства, тим сильніше японці захотіли нагадати істинний первинний сенс цієї фантастичної алегорії. І додані до назви «мінус один» – це, мабуть, про те, що це є не сиквел і не ремейк. Це ніби приквел і водночас омаж найпершій (нульовій) стрічці про Ґодзіллу, випущеній у 1954 році як рефлексія про ядерне бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Тобто хронологічно «Мінус один» – теж післявоєнна рефлексія, але наближена до війни впритул (і до тодішньої Другої світової, і до сьогоднішньої потенційно Третьої світової), коли рана ще свіжа, ще не загоєна, коли руїни ще не відбудовані і життя на руїнах є єдиною реальністю без права обрати альтернативу, в якій війни та руйнації взагалі не було б.

Чим очевидніше голлівудські кінематографісти відмовилися від історій живих людей, цілковито переключившись на CGI-екшн, тим виразніше японці зосередилися на людській драмі і на антивоєнному меседжі. Тож поки американці показують Ґодзіллу гарною тваринкою, що спить клубочком у римському Колізеї, японці наполегливо нагадують, що Ґодзілла – це не жива істота, а виключно метафоричний образ, символічна персоніфікація трощення, винищення, спустошення, котрі несе війна (ядерна війна зокрема). І це навіть не стільки фігуральна відповідь природи на людську жагу воювати і руйнувати, скільки віддзеркалення цієї людської жаги тотально нищити собі подібних і все навкруги доти, доки не лишиться рівна мертва порожнеча; уособлення агресії, яка множиться і зростає (адже у фільмі «Мінус один» ящірка буквально росте і збільшується у відповідь на те, як по ній стріляють) від іншої агресії ланцюговою реакцією.

Японці нагадують, що Ґодзіллу не треба культивувати, бо культивувати Ґодзіллу – те саме, що культивувати свою внутрішню лють, своє внутрішнє прагнення плюндрувати, громити, топтати, вбивати, занапащати. І хоча головний герой зневажає себе за немужність, професор фізики, що намагається позбавитися Ґодзілли за допомогою науки, каже йому, що «камікадзе бути не треба», не треба кидатися на смерть, не треба бути воєнним м’ясом. «Неучасть у війні – те, чим варто пишатися», – звучить фраза, котру навряд чи схвалить український глядач сьогодні, коли ми, українці, змушені і повинні воювати, бо інакше ніяк. Але ж пам’ятаємо, що тодішня Японія на відміну від нас сьогоднішніх була агресором, і для японців не брати участь у війні – справді те, чим можна і варто пишатися.

Анастасія Лях