Сатиричний сплеттер про наречену (плебейку-офіціантку), котрій у першій (оригінальній) частині замість банальної першої шлюбної ночі довелося не на життя, а на смерть (і з «трохи» більшою кількістю мазки, ніж у незайманої на шлюбному ліжку) захищатися від новоспечених родичів-аристократів включно з новоспеченим нареченим, у сиквелі продовжує рівно ту саму біганину в брудних гранжевих «конверсах» вихолощеними коридорами елітного, топового, преміального, бомондського лайфстайлу… з тим самим вельми ефектним кровопусканням (і крововибуханням). Важливо (бо сходу запускає безшовну динаміку), що дія другого фільму стартує не через кілька років, місяців, тижнів, днів…, а вже через кілька годин після подій, якими завершився оригінал із бездоганно стильним луком розпатланої Самари Вівінг на фасадних сходах палаючого маєтку з цигаркою між чорними від запеченої крові пальцями.
Тож у тих самих кедах і в тому самому весільному платті (на котрому задубілої «блакитної» крові вже стільки, що воно з білого повністю перетворилося на чорне) нареченій-удові на ім’я Грейс (якій здавалося, що вона витягла щасливий лотерейний білет, але на ділі «казковий» шлюб виявився катастрофічно невдалим, себто беззаперечним лідером у топі найкатастрофічніших варіантів кепського заміжжя) доводиться бігати вихолощеними коридорами елітного, топового, преміального, бомондського лайфстайлу (із приватним полем для гольфу, власним лісом, закритим небом і тому подібними надпривілеями) тепер уже від кількох одразу архіістеблішментських родин (які так само, як і сім’я Ле Домасів, мають контракти із Сатаною і, допоки виконують усі умови угоди, правлять світом і нескінченно збагачуються) і тепер уже разом із сестрою, котра потрапила в гру суто випадково (бо попри сварку і неспілкування семирічною тривалістю молодша сестра Грейс МакКоллей на ім’я Фейт МакКоллей збереглася як її єдиний «екстрений контакт»).
Наприкінці оригінальної стрічки, коли на місце прибувають поліція і рятувальники і запитують уцілілу наречену, що за феєричний ахтунг тут стався, дівчина з максимально лаконічною постіронією відповідає «стався невдалий шлюб» (у перекладі) або ж in-law (в оригіналі), що означає «сталася рідня з боку чоловіка». І погодьтеся, рідні з боку чоловіка/ дружини практично завжди здаються нам катастрофою, тоді як власна рідня, котра точно є катастрофою не меншою (бо родичі – це ахтунг апріорі), все ж, як не крути, до тіла ближча. Тож у сиквелі автори, власне, і тягнуть до героїні її власну кров: рідну сестру. І певна річ, що фігуральні коридори нескінченних блукань у напівзгаслих спогадах і давнішніх образах все ж таки виводять героїнь на світло, до торжества сестринської любові і визнання скоєних сестринських помилок (і до вдоволеного плебейського споглядання очима офіціантки і хостес тотального вибуху елітарної мильної бульбашки).
Вдало імітуючи відсутність перепочинку для Вічної Нареченої і Веселої Вдови (бо ж насправді Вівінг від цього образу відпочивала аж сім років) і не гребуючи наголосами на самоповторах, у сиквелі автори змушують Грейс вдатися до катастрофічного заміжжя вдруге, бо шлюб – це ж така заразна річ, яка попри свою незмінну природу проклятої невдалості все рівно прилипла до нас намертво з ілюзією-паразитом про гіпотетичне щастя в спільній злагоді (чи принаймні в спільній домовленості). І загалом весільні сцени тут рясніють різноманіттям інклюзії у фабульно-атмосферну канву (приміром, напочатку якихось епізодичних молодят безцеремонно женуть із приміщення, що було орендоване їхніми сім’ями під шлюбну церемонію і гуляння, бо територію треба очистити під скоре полювання на Наречену, іншу наречену…, ще й кидають зверху, що «пара з них так собі»; а потім у бенкетній залі зі стробоскопом для післявесільних дискотанців дві супротивниці у весільних сукнях гамселяться буквально на смерть за право дожити до світанку «шлюбної ночі») і різноманіттям демонстрації непопулярно цинічної концепції, що весілля (на відміну від Парижа чи кави, якщо вірити Одрі Хепберн і рекламним слоганам) – це завжди погана ідея (хоча інколи буває таке, що навіть дуже погану ідею можна путньо переосмислити… чи принаймні зухвало перекрутити).
До речі, це так безвідносно реалістично, що правляча еліта на полі бою, маючи в розпорядженні сервіс і фору, дереться переважно феєрично незграбно попри амбіції і жагу розтрощити беззбройні низи на шмаття. Бо це ж те саме, що випустити на поле бою путінські і трампівські родини… і подивитися, як ті… вибухають… Шлюб між верхами і низами – тим паче завжди погана ідея. Проте… якщо Наречена у стоптаних «конверсах» відчує в собі… Фродо (недарма ж у другому фільмі присутній Елайджа Вуд)…, заволодіє Єдиним Перснем, а потім кине той Перстень до жерла Ородруїна…, то… з того може вийти щось хороше… (принаймні для однієї кози).
Анастасія Лях
Гра в хованки: Я йду шукати (Ready or Not 2: Here I Come)
2026 рік, США
Продюсери: Тріп Вінсон, Бредлі Джей Фішер, Джеймс Вандербільт, Самара Вівінґ
Режисери: Метт Беттінеллі-Олпін, Тайлер Джиллетт
Сценарій: Ґай Бусік, Метт Беттінеллі-Олпін, Тайлер Джиллетт
У ролях: Самара Вівінґ, Кетрін Ньютон, Сара Мішель Ґеллар, Кевін Дюран, Девід Кроненберг, Елайджа Вуд, Шон Гетосі, Нестор Карбонелл, Олівія Ченг, Варун Саранга
Оператор: Бретт Юткевич
Композитор: Свен Фолконер
Тривалість: 108 хвилин/ 01:48
