Слідом за нещодавніми «Трьома мушкетерами», де зіграли Венсан Кассель і Єва Грін, французькі кінематографісти випустили екранізацію другого найзнаменитішого роману Александра Дюма з П’єром Ніне в ролі Едмона Дантеса/ графа Монте-Крісто, аби ще раз довести, що французам екранізувати французькі романи вдається набагато краще за Голлівуд. Українська гала-прем’єра стрічки відбулася в рамках 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю після того, як у Каннах картині влаштували 12-хвилинну овацію.
«Граф Монте-Крісто» – це пригодницький і водночас доволі темний роман-помста, де протагоніст настільки захоплюється відплатою (цілком справедливою та праведною, та разом із тим такою, після якої неможливо зцілитися і знову стати таким, як колись: молодим, щасливим, закоханим…), що назавжди лишається наполовину в темряві, холоді, сирості та самоті, наче досі сидить в’язнем у підземеллі замку Іф. У новій епічній тригодинній адаптації, котра стала найдорожчим французьким фільмом 2024 року, є геть усе, що змушує будь-які покоління естафетою за попередніми захоплюватися цією нібито старомодною історією: пристрасна мелодрама, підступна зрада, напружена пригода із втечею з тюрми, з якої неможливо вибратись, і пошуком скарбів; жорстокий та елегантний реванш і… неоднозначний катарсис, після якого герой відчуває сумнівне полегшення, проте принаймні звільняється від тотальної ненависті.
Ясно що пострадянський глядач не порівнюватиме цю французьку адаптацію з попередніми французькими (приміром, тією, де Дантеса зіграв тоді ще нібито адекватний, а тепер украй одіозний Жерар Депардьє, а Мерседес зобразила Орнелла Муті). Пострадянський кіноман виріс на радянському трисерійному музичному телефільмі «В’язень замку Іф» і закарбував у пам’яті образ графа Монте-Крісто виключно у виконанні дивовижного, самобутнього Віктора Авілова, перевтілення котрого було настільки ж гострим, наскільки гостро різало долі кричуще беззаконня так званого «правосуддя» анархічних постмонархічних часів. І до речі, то була не просто радянська, а українська радянська картина, зафільмована на Одеській кіностудії тим самим режисером Георгієм Юнгвальд-Хількевичем, що зняв «Трьох мушкетерів».
Як і радянське кіно, постановка з Ніне (котрий, між іншим, має такий само гострий, тонкий і витягнутий типаж, як і Авілов) – не стільки мелодрама, скільки напівісторичний костюмований (і подекуди маскарадний у хорошому екстравагантному сенсі) трилер, де вигадана похмура авантюра розгортається на тлі реальних політичних подій, а саме підкріпленого постійними доносами і «полюванням на відьом» протистояння між наполеонівцями і роялістами. Відмінний саспенс поєднаний тут із вишуканою театральністю (і гримом, вартим «Оскара»). Майже як Фантомас (антигерой інакшої французької літературної класики), цей Монте-Крісто змінює маски-обличчя і сам не знає, ким саме під тими масками він є насправді: чи він досі Едмон Дантес, чи вже незворотно став кимось або чимось геть іншим.
Смотрите легально на MEGOGO
Звісно, коли йдеться про надто відому книгу, що має багато екранізацій, найцікавіше спостерігати за моментами, так чи інакше відмінними від першоджерела чи від попередніх адаптацій. І якщо говорити про «В’язня замку Іф» Юнгвальд-Хількевича (про котрого неможливо не говорити у контексті будь-якої з нинішніх і майбутніх версій графа Монте-Крісто), найекспресивнішою і найепатажнішою, найбільш нервовою і найбільш зухвалою з декількох потужних кульмінацій того радянського міні-серіалу є, безумовно, сцена непрямого викриття злочину королівського прокурора де Вільфора, котрий заживо поховав немовля, народжене від коханки. Там викриття, через яке холоднокровний прокурор спітнів наче у зашморгу, відбулося через пантомімну виставу, і то був тотальний авангардизм як у контексті мистецтва в цілому, так і у контексті цього конкретного сюжету…
У фільмі з Ніне розтаємничення найбільшої таємниці Вільфора показане через містичну розповідь-фальсифікацію Монте-Крісто перед гостями за обіднім столом про те, як він начебто увійшов у зв’язок із привидами і за їхніми підказками розкопав в саду маленьку скриню-труну… Теж майстерно поставлений сардонічний епізод з високою температурою й оголеними нервами, та все ж менш виразний і менш мистецький. Але то, можливо, єдиний фрагмент, який очевидно програє градусом вишуканості радянській постановці. Не рахуючи ще більш очевидного і неминучого програшу перед інтелектуально-філософськими рок-операми Олександра Градського, написаними і виконаними спеціально для фільму.
До речі, варто згадати і про «ще менш мистецькі» голлівудські адаптації. Останньою з таких була, так би мовити, «непогана у контексті типово американського кіно» стрічка 2002 року, де Дантеса втілив Джеймс Кевізел, Фернана – Гай Пірс, а Альбера (сина Мерседес) – Генрі Кавілл (так-так, майбутній Супермен). Не арт, але у порівнянні з феєричним кітчем, на який «Трьох мушкетерів» перетворив Пол Андерсон (ще й у 3D-форматі), ледь не мастерпіс.
І якщо повернутися до відмінностей, кожен варіант прочитання історії Дюма намагається по-своєму інтерпретувати кохання і прощення (і прощання) у «Графі Монте-Крісто». Так, у версії Юнгвальд-Хількевича, як і в романі, Едмон неспроможний повернутися до Мерседес, бо неспроможний знову стати «тим самим Едмоном», тож знаходить нові почуття й отримує нове життя з Гайде (хоча й радше приймає її кохання, ніж дає своє). У стрічці з Депардьє герой непереконливо і сентиментально хапається за другий шанс зі старою любов’ю, наче двадцяти років ненависті не було і нічого його не змінило. Фільм з П’єром Ніне (не варто сприймати за спойлер) завершується, мабуть, найбільш доречним з усіх можливих і найбільш витонченим відкритим вензелем: відчаленням на самоті, але з незакритим серцем.
Анастасія Лях
Граф Монте-Крісто (Le Comte de Monte-Cristo)
2024 рік, Франція
Продюсер: Димитрій Рассам
Режисери: Матьє Делапорт, Александр де Ла Пательєр
Сценарій: Матьє Делапорт, Александр де Ла Пательєр, Александр Дюма
У ролях: П’єр Ніне, Анаїс Демустьє, Анамарія Вартоломей, Бастьєн Буллон, Лоран Лафітт, Патрік Мілле, Жульєн Де Сен-Жан, Джулі де Бона, П’єрфранческо Фавіно, Вассілі Шнайдер
Оператор: Ніколя Больдюк
Композитор: Джером Реботьє
Тривалість: 173 хвилини/ 02:53
