Грішники (Sinners)

Запустивши дві успішні франшизи на основі вже існуючих несвоїх франшиз («Крід» на основі «Роккі» і «Чорну пантеру» на основі «Месників»); продемонструвавши виняткову майстерність створювати на базі чужих історій свої власні; трансформувавши білий цикл про білого Роккі Бальбоа у по-справжньому чорне кіно з афроамериканськими духом і естетикою; радикально переосмисливши білий цикл про білих Месників експресивним і колоритним вторгненням чорного супергероя з автентичним африканським підґрунтям…, режисер і сценарист Раян Куглер нарешті випустив власний авторський цілковито оригінальний проєкт, повністю зі своїм баченням, зі своїм голосом, зі своїм обличчям; такий, який не просто говорить, а голосно кричить про особистість, про уяву, про біль, про внутрішній світ свого творця.

Сюжет «Грішників» розгортається в ревучих 1920-х. Брати-близнюки Смоук і Стек (обидві ролі виконав Майкл Б. Джордан, який співпрацює із Куглером від самого початку, ще від спрямованої проти поліцейського расизму щемливої інді-тру-драми «Станція Фрутвейл») повертаються з Чикаго до рідної Луїзіани (з позиції акторства значно легше було би зіграти принципово різних за характером близнюків, але Джордану довелося зобразити дуже і дуже схожих, та актор блискуче жонглює дрібними нюансами). Вони були солдатами на Першій світовій, потім працювали на самого Аль Капоне, далі натравили ірландську та італійську банди одна на одну і втекли із грошима та зброєю назад додому, щоби «якщо і битися з дияволом, то з тим, якого добре знаєш».

А дияволом, якого вони знали відмалку, були рабство і страх: рабство на плантаціях і страх перед ку-клукс-кланом. Ну а ліками від рабства і страху була і лишалася музика. Тож повернувшись у рідне містечко (до старих ран і старих прив’язаностей), близнюки викупають стару лісопильню в білого товстопуза (де, як з’ясується наприкінці, насправді була білокаптурна катівня) і нашвидкуруч перебудовують її у клуб, щоби вже ввечері гучно відкритися і відгриміти чорну-пречорну ніч сяючим, як золото дурнів і срібло розумників, блюзовим ритмом…

Смотрите легально на MEGOGO

Власне, ритм – це кардіограма, що відображає стукіт серця цієї стрічки. А спів – саме серце… «Є такі співаки, що здатні своєю музикою творити магію: викликати предків з минулого і нащадків з майбутнього». Роль такого співака виконує юний дебютант Майлз Кейтон, чий голос ясно що не володіє чарами у буквальному сенсі, та фігурально змушує небеса здригатися і ламати горизонт між раєм і пеклом, святістю і гріхопадінням, бо насправді ні першого, ні другого не існує, проте існували завжди і існуватимуть завжди рабство і намагання дуже небагатьох бунтарів з того рабства звільнитися.

Куглер використовує біблійні імена: близнюків насправді звуть Елайджа та Елайас (обидва походять від єврейського імені Ілай, що означає «Бог мій – Господь», і від відповідного біблійного персонажа з Книги Самуїла), персонажку Гейлі Стайнфельд звуть Мері (себто Марія, вона ж Марія Магдалина), персонажку Вунмі Мосаку – Енні (тобто Анна, що може бути відсилкою до Анни Пророчиці, матері пророка Самуїла); ще є Перлін (від єврейського імені Перл) і, ну звісно ж, головний герой-співак Семмі (себто Сем, себто сам пророк Самуїл), який носить прізвисько Проповідник, бо є сином місцевого пастора і нібито має продовжувати справу батька, та жадає проповідувати не «боже слово», а блюз . На іншому ж боці знаходиться вампір-ірландець на ім’я Реммік (Джек О’Коннелл), в якому важко не розшифрувати арабське ім’я Рамік або Рамі, що перекладається як «стрілок» і «завойовник» (тож очевидно, що політичний підтекст Куглера виходить за рамки одного лише конфлікту чорних і білих американців, заходячи і на територію ізраїльсько-палестинських відносин).

У минулорічному ремейку «Носферату» режисер Роберт Еґґерс начебто намагався подолати кліше вампірського жанру, та очевидно, що замість справжньої революції просто створив нову класику, попри візуальну і чуттєву довершеність не надто переосмислену і не надто потрібну. Раян Куглер натомість чинить реальний, а не умоглядний бунт. По-перше, демонструє унікальне і вельми зухвале злиття тем і жанрів: гангстерське, вампірське і музичне кіно в одній збіса енергетичній пляшці. По-друге, навмисно не відкидає такі зашкарублі штампи, як часник, срібло і дерев’яний кілок, бо робить ревізіонізм не на рівні примітивних умовностей, а на глибині сенсів, сенсорики і звучання.

Створюючи чорношкіру версію «Від заходу до світанку» і врізаючи в неї політичну алегорію, Куглер міг би піти найпростішим метафоричним шляхом: показати білих кровопивців (вампірів), які жадають випити чорну кров, бо в американській історії білі століттями фігурально висмоктували кров кольорових. Але путь мувімейкера виявилася складнішою, так само як набагато ширшою виявилася ітерація і транскрипція поняття «рабство». Так, плантатори експлуатували чорних на бавовняних полях, а Елвіс Преслі вкрав чорні пісні і спорудив на тих піснях свою білу ікону. Та за Раяном Куглером рабство – стан не фізичний, а екзистенційний і стосується геть усіх світоглядних систем. Вампіри – такі самі раби свого єства, як чорні – раби своєї історії (ірландці тікали до Америки від британського імперіалізму, на «землю свободи», де відбулося нищення індіанців і невільництво африканців). Віруючі – раби релігії. Нацисти – раби своєї ненависті. Грабіжники – раби жадоби та ліні. Близнюки – раби одне одного… (режисери – раби голлівудських правил, але цей схоже що скинув кайданки).

Дуже небагатьом із грішників (а грішні всі абсолютно, тож ідеться не про спокуту) вдається хоча би подумати про спробу звільнитися з того чи іншого рабства. І за Куглером кодом цього звільнення є… музика… У найбільш вражаючій, найбільш містичній, найбільш магічній сцені відбувається трансцендентне з’єднання музик різних епох і різних культур, від шаманства до хіп-хопа, від ритуального танка до брейк-дансу… І хоча жодна музика (навіть чистий інструментальний блюз) не гарантує свободу (і слушна мить нагадати, що Вагнер був антисемітом і передвісником німецького націоналізму), та звуки, що розламують горизонт між раєм і пеклом, принаймні дарують коротку мить крихкої ідеї, хиткого чуття, пісочної ілюзії розкріпачення на кожному новому світанку.

Анастасія Лях