Громовержці* (Thunderbolts*)

Що означає зірочка наприкінці назви, стає зрозуміло лише у фіналі фільму. Тобто сам знак ясно що означає наявність примітки, що у свою чергу розтлумачує певну неясність. Але що саме то за неясність і яка саме до неї йде ремарка, дізнаємося аж наприкінці. Але фігурально ця зірочка означає ще дещо: після низки очевидних невдач і вигорання творчої іскри студія Marvel нарешті повернулася у тому вигляді, в якому ми її любили…, чи радше у злегка видозміненому, за який ми її знову полюбимо.

Зрозуміло, що «Громовержці» мали стати марвелівською відповіддю дісішному «Загону самогубців» і показати антигероїв-ізгоїв, які поробили в минулому чимало не надто хороших справ і звикли жити ізольовано, маргінально, асоціально чи навіть антисоціально…, проте вимушено стають командою і зрештою спокутують свої гріхи героїчними вчинками. І в амплуа урядової антагоністки, котра суперечливих кадрів спершу зібрала (не зважаючи ані на наслідки, ані на глибокі психічні травми), а потім із ще більшим цинізмом вирішила своїх підопічних позбутися, замість дісішної Аманди Воллер (Віола Девіс) тут маємо Валентину Аллеґру де Фонтейн (Джулія Луїс-Дрейфус), яка напевно що є ще більшим циніком за Воллер і набагато більш успішною кар’єристкою, бо там, де Воллер діє прямо, де Фонтейн ковзає зиґзаґом, як та слизька гадюка, і викручується з будь-якої ситуації включно із тією, де не допомогла отрута.

Очевидно, що на тлі «Загону самогубців: Місія навиліт» (перший «Загін» краще не згадувати) марвелівська відповідь програє в жартах, брутальності, політиці, дорослості… Вірніше програє в дорослості конкретних жартів, але не в дорослості загальної сюжетно-смислової концепції. Так, режисер Джейк Шреєр не ризикує діяти настільки ж радикально, як діяв Джеймс Ганн, тобто не наважується повбивати половину персонажів у першій же сцені (і ще половину від половини у заключній), але наважується за кілька рухів і секунд убити у зав’язці антигеройку Ольги Куриленко, навіть не знімаючи, а лише на мить приспустивши її маску-шолом і таким чином одразу задавши історії курс на можливість і неможливість ремонту надломлених душ: та, що травмована сильніше за решту, напевно що зламана незворотно і вибуває з психотерапевтичного кабінету.

Ганн був абсолютно рішучим і абсолютно безжальним у своїй критиці зовнішньої політики США і викритті урядових секретів (ясно що вигаданих, але з чітким натяком на реальні). Шреєр натомість акуратно висміює і республіканців, і демократів: дія «Громовержців» відбувається після подій «Капітана Америки: Чудесний новий світ», себто після того, як з’ясувалося, що президент країни, що прагнув відродити Месників (але у зручному для себе форматі) і зробити «Америку знову великою», насправді сам є великим червоним монстром і цілковито не здатен ту свою «велич» контролювати (недолуга і здебільшого беззуба, та все ж алюзія на Дональда Трампа), і тепер у конгресі слухається справа про імпічмент на адресу директорки ЦРУ де Фонтейн (очевидно, що так само республіканки), нечиста діяльність якої з вербування нестабільних ексцентричних суб’єктів і проведення незаконних генетичних експериментів задля створення крутішого за всіх Месників разом узятих суперсолдата… квітнула якраз за правління червоного монстра.

Смотрите легально на MEGOGO

Водночас конгресмен Бакі Барнс (очевидно, що демократ), якому суспільство типу пробачило темне минуле Зимового солдата («А яку сироватку тобі кололи? – Та начебто стандартну, гідрівську») і котрому вельми пасує костюм молодого привабливого ліберального політикана, у своєму нарочито анекдотичному і пародійному коментарі журналістам щонайменше тричі говорить про «занепокоєння і стурбованість»… Тож маємо не те щоби нищівну і гостру, але смішну і прицільно ясну проекцію на актуальну реальність: поки республіканці (конкретно, звісно ж, трампісти) щось хімічать і брешуть, чесні благородні демократи… геть нічого не роблять і лише частіше за чхання висловлюють «занепокоєння і стурбованість».

Ні, Барнс безперечно щось робитиме. Але в костюмі Зимового солдата, а не в піджаку і брюках. Так само, як і решта його несподіваних спільників у не надто твердому і не надто ладному намаганні зробити світ без Месників знову героїчним. І найважливіше, що йдеться не про колишніх поганців, які раніше чинили зло, а тепер сентиментально-банально несуть людям добро. Йдеться насамперед про звичайні приземлені людські якості і звичайні приземлені людські стани: про слабкість, депресивність, егоїзм, безвідповідальність, апатію, відчуженість, байдужо-ворожість до найрідніших…

І якщо, приміром, Барнс був зомбований Гідрою, а Єлена Бєлова була зомбована КДБ, після чого обидва повністю вийшли з-під стороннього впливу і захлинулися муками совісті та пошуками справжнього «я», то, приміром, такі кадри, як Олексій Шостаков (Девід Гарбор в ролі центрального клоуна, котрий відчайдушно апелює до Бєлової словами «Лєнуся» і «доця» попри те, що вона йому не дочка і що саме він кинув її у лігво садистської кадебістської муштри), який досі з ностальгією згадує радянське минуле (і переглядає архівні записи з Брежнєвим і собою), і його ідеологічна протилежність Джон Вокер (Ваятт Расселл), який був паскудою навіть у власній родині і цілком міг би належати до ультраправої партії…, є саме такими, як є, без жодного чужого втручання.

Так, «Громовержці» – це психотерапевтичний сеанс (попри жарти і політику, і добротний рівень видовищної руйнації як буквальної зовнішньої, так і метафоричної внутрішньої, візуалізованої як лабіринт з кімнат із найгіршими спогадами) про дірки і латки в ментальному здоров’ї: про пригнічення від рутини та відсутності смислу, про згубні суїцидальні стани через самобичування чи навпаки, про твердий тупик невизнання бодай хоч якоїсь зі скоєних помилок. І паралельно із тим, як автори, аби розвеселити публіку, зосереджуються на іміджевому перефарбуванні Льюїса Пуллмана у вінтажно супергеройський блонд, не іміджева і не вінтажна білявка у виконанні Флоренс П’ю видає реально оскарівську (у хорошому сенсі слова) драму декадансу, гіркої іронії і часткового зцілення… і випрацьовує 80% успіху цього фільму.

Анастасія Лях