Цей норвезький боді-горор, що переосмислює (виключно для дорослих) казку про Попелюшку з точки зору гидкої рідної доньки мачухи, наробив серед критиків і фестивальної публіки чимало галасу, причому як позитивного, так і негативного. Проте більшість все ж таки зійшлася на думці, що це феєричне шокуюче дійство, що комбінує «Попелюшку» зі «Субстанцією», краще один раз побачити, ніж сто разів про нього почути. І його дійсно побачити варто. Лише один раз.
Режисерка-дебютантка Емілі Бліхфельдт не йде тим уже протоптаним шляхом, яким пішли деякі маловідомі і малоестетські мувімейкери категорії «бе», що просто переробили класичні дитячі казки на кривавий треш. Її трансформація «Попелюшки» у тілесне жахіття (котре, як і минулорічна провокативна неоекспресіоністська сатирична «Субстанція», підіймає тему безмежного жіночого самокатування в досягненні нав’язаних чоловіками ідеалів краси) виглядає, звучить, відчувається і сприймається максимально продумано, змістовно і навіть, не дивлячись на абсолютно мерзенні сцени, вишукано.
Сюжет повністю повторює оригінальну фабулу за тим винятком, що історія розгортається очима старшої потворної доньки мачухи, котру ласа до грошей і титулів удова всіма правдами і неправдами намагається випхати заміж за принца, а безпосередньо сама Попелюшка відіграє тут епізодичну і відверто малоцікаву роль. Норвезька кінематографістка (напевно що феміністка, проте не радикальна, а цілком адекватна) буквально з перших же видозмінених сцен переконливо демонструє, наскільки очевидно старі казочки потребують переосмислення і переоцінення закладених в них моралі і наративів. Міщанська вдова з двома доньками, після смерті чоловіка не маючи жодних варіантів фінансового утримання крім нового заміжжя (і член вона смокче не тільки тому, що працювати не хоче і хоче халявний – вірніше безгрошовий, але не безкоштовний – «порш» або «ґелендваґен», а і тому, що за середньовічних і постсередньовічних часів аж до двадцятого століття жінки не мали права на роботу і самостійне забезпечення своїх потреб, і про це треба пам’ятати), виходить за старигана-аристократа, теж удівця з єдиною донькою. І вже за післявесільним обіднім столом, смакуючи весільний торт, старий помирає через відірваний тромб чи щось типу того.
І виявляється, що грошей у дворянина ні копійки не було. Збіднілий аристократ, як зізнається в розпалі люті його красуня-білявка-дочка, сам одружився з безтитульною буржуазійкою лише тому, що гадав, що в тієї є статок. Тож так, у чесній казці від Емілі Бліхфельдт благородних і щирих персонажів немає (хіба що молодша дочка мачухи, котру ще ніхто не чіпає і ні на які оглядини та показові бали не випхає через зелений вік і відсутність менструації, і вона ще не зіпсована геть викривленою системою цінностей). І сама Попелюшка, що зверхньо дивиться на зведених сестер через відсутність приставки «фон» в їхньому прізвищі, попри янгольську зовнішність зовсім не свята: трахається в конюшні з конюхом, а за принца хоче вийти виключно з меркантильних інтересів на відміну від Ельвіри, наївної і нещасної головної героїні, котра по-справжньому сердечно марить рожевою дівчачою мрією про лицаря на білому коні попри те, що той принц (який не стільки на коні, скільки жеребець), затуманюючи пусті дівочі голови фальшивою поезією, насправді просто полюбляє злягатися дні і ночі без передиху і жаліється на те, що «вже шкіра лущиться і злазить з члена», настільки він затерся, а на кухні в замку «скінчилося все вершкове масло» (так, режисерка не гребує, не гидує елементами порно).
Вельми символічно поки десь у чулані гниє, розпадається, покривається хробаками тіло покійного (котрого так і не поховали, бо похорон потребує грошей) удова витрачає останнє (чи домовляється про послуги авансом) на те, щоби зробити гидку Ельвіру бездоганною кралею, чи принаймні зробити видимість бездоганної кралі (а символічно тому, що для дівчини це сходження на п’єдестал теж стає доріжкою до гниття в компанії черв’яків). Спершу з її зубів знімають скоби. Потім ламають ніс долотом, щоби його зменшити (без всякої анестезії, ясна річ, бо це ж середньовіччя – темний час і в сенсі технологій та науки, і в сенсі чоловічого кайфу від тортур над жінками). Далі до повік буквально пришивають голкою і ниткою (ні-ні, не приклеюють, краса не має діставатися так легко) довгі завиті пучки вій для лялькового погляду… Ну і вишенькою на торті Ельвіра ковтає яйце цестоди, себто заражає себе велетенським глистом, аби схуднути і влізти в бальну сукню… (нескладно здогадатися, що в кульмінації, аби всунутися в туфельку не свого розміру, рішуча маніячка відрубає собі пальці на нозі).
Норвезька постановниця робить так, аби ми, глядачі, не надто співчували Попелюшці (і зрештою взагалі не звертали на неї особливої уваги), а натомість запекло і розпачливо симпатизували обом донькам мачухи, насамперед ясна справа бідолашній і спаплюженій героїні цього приголомшливого нового старого сюжету. Аби всі ми до свого сорому згадали, як в дитинстві сміялися з потворності зведених сестер Попелюшки і з їхнього марного намагання звабити принца (і дурно заздрили Попелюшці, хоча, як бачимо, не факт, що вийти за принца – це витягнути щасливий квиток, адже принц може бути козлом). Співчували через приреченість бути заручницями «не такої як треба» зовнішності і заручницями тиранічної матері, котра сама не стільки монстром є, скільки породженням тиранічних соціальних устоїв (і важливо розуміти як винесену з казки мораль, що сьогодні такі самі «породження» правил, встановлених чоловічим світом, все ж таки мають вибір на відміну від жертв темних віків).
Якщо персонажка «Субстанції» заздрила самій собі тридцятирічної давності і жадала повернення слави, оплесків, софітів, захопливих чоловічих поглядів…, то Ельвіра прагне того, чого ніколи не мала і навіть шансів коли-небудь мати не мала, тож її трагічна історія набагато менш нарцисична, вірніше зовсім не нарцисична. Власне, саме тому і закінчується інакше: не гіпертрофованим квазимодним місивом, розквашеним по Алеї зірок, а… порятунком від близької людини, котрій не байдуже і котрій вистачає духу емансипуватися і від матері, і від системи. І коли штучна врода Ельвіри зникає, на яку принц дивився виключно як на свіже м’ясо, і від понівеченого тіла лишаються геть непривабливі злами, шрами, лисини, обрубки і гнилля, знаходиться ще одна жива істота, крім сестри, котра дивиться на дівчину з ласкою і чистою неупередженою прихильністю, не зважаючи на обличчя, волосся, талію, груди… Це кінь. Не той, на якому має сидіти принц (котрого, до речі, тут і символізує стьожковий черв, бо саме мрія про принца зжирає мрійницю зсередини і саме мрію для протверезіння й зцілення необхідно виблювати), і не «жеребець», а звичайна тварина, що відповідає ніжністю на ніжність без жодної цинічної думки про зайві кіло та складки на сідницях.
Анастасія Лях
Гидка сестра (Den stygge stesøsteren)
2025 рік, Норвегія
Продюсер: Марія Екерговд
Режисер: Емілі Бліхфельдт
Сценарій: Емілі Бліхфельдт
У ролях: Леа Майрен, Ане Даль Торп, Теа Софі Лох Несс, Фло Фагерлі, Ісак Калмрот, Мальте Ґордінгер, Ральф Карлссон, Сесілія Форсс, Катажина Герман, Адам Лундгрен, Віллі Рамнек Петрі, Кірре Хеллум, Оксана Черкашина, Річард Форсгрен, Агнешка Жулевська
Оператор: Марсель Зискінд
Композитори: Джон Ерік Каада, Вільде Тув
Тривалість: 109 хвилин/ 01:49
