Хіт мен (Hit Man)

Колись незалежний американський режисер-сценарист Річард Лінклейтер випустив надзвичайно розумну і максимально реалістичну романтичну трилогію «Перед світанком», «Перед заходом сонця», «Перед північчю». І от через багато років повернувся з ромкомом «Хіт мен» (кримінальним ромкомом, чорним ромкомом), який здатен підкорити та обеззброїти навіть найзапекліших скептиків і ненависників цього жанру. Він так само розумний, безкомпромісно екстраординарний і нібито… зовсім нереалістичний, але заснований на реальній історії.

Сценарій Лінклейтер написав у співавторстві з актором Ґленом Пауеллом («Топ Ґан: Меверік»), і останній же виконав головну роль. В основу історії лягла журналістська стаття про реальну людину на ім’я Гарі Джонсон, який за своє життя унікальним чином поєднав в одному тілі кілька, здавалося б, несумісних особистостей від в’єтнамського ветерана до університетського професора, від агента під прикриттям до зоозахисника і буддиста… Ні, він не хворів на дисоціативний розлад ідентичності і не був актором, який заплутався у безлічі ролей і загубив власне «я». Він просто був… різнобічним.

Новий Орлеан. На екрані з’являється Пауелл в образі вчителя філософії, розповідає юнакам і юначкам про Канта і Ніцше. Щось там говорить про концепцію розкриття і вивільнення внутрішнього «я» (глибоко захованого чи альтернативного), що дає можливість прожити життя на максимумі. При цьому виглядає і звучить Гарі Джонсон як максимальний душніла і максимально нудний, кислий, нецікавий домашній капець (від слова «капці», а не «капéць», хоча підходять обидва): окуляри, заправлена в шорти сорочка в клітинку, сандалі (не на шкарпетки, все не настільки сумно), лузерська зачіска. Хтось зі студентів глузує: «Ага, на максимумі… сказав той, хто їздить на «хонді цивік». Удома Гарі, звісно ж, має котів, їхні миски підписані їхніми кличками Его та Айді (ID, себто ідентифікатор; але у поєднанні Его та ID – це, звісно, «я» і «воно» з теорії Фрейда про три компоненти особистості, тож не вистачає третього кота на ім’я Супер-его). На додачу цей кадр ще й захоплюється вивченням птахів, особливо дятлів, особливо тих, що із чубчиком.

Несподівано (але це найменша з несподіванок цього непередбачуваного сюжету) виявляється, що Гарі (котрий знається не лише на філософії, а і на радіотехніці) підробляє у техпідтримці місцевої поліції. Та не будучи оперативником, а виключно техніком, якось учитель за форс-мажорних обставин змушений підмінити агента під прикриттям і зіграти фейкового кілера на зустрічі з потенційним замовником убивства… Гарі так добре дається образ, що він і надалі знову і знову удає з себе найманця, котрий ловить на гачок різноманітних клієнтів (від дружин, незадоволених чоловіками, і чоловіків, стомлених від дружин, до стариганів, котрим чимось завадив сусід, і злих тінейджерів) і запобігає майбутнім злочинам (майже як у фільмі «Особлива думка», але набагато простіше). Допоки не зустрічає надто симпатичну замовницю…

Смотрите легально на MEGOGO

Цікаво, що «Hit Man» (hitman – буквально «найманий убивця», але hit – це також «хіт», «успіх», тож виходить «людина-хіт») заперечує існування професії «кілер». Лінклейтер зухвало стверджує, що кілерів вигадав кінематограф (від «Леона» до «Залягти на дно в Брюґґе») і поп-культура загалом, яка, звісно, романтизувала образ убивці. Насправді ж ніхто (за винятком ясно що спеціальних владних і військових структур) не приходить, аби вбити сторонню людину за гроші. Тим паче за невеликі гроші. Тим паче за… речі замість грошей. Адже серед недолугих клієнтів фейкового кілера є і такі, котрим не вистачає накопичень і вони доплачують дуже сумнівними «цінностями» (приміром, колекцією відеоігор Mortal Kombat, як у випадку із підлітком, котрого дістала матуся; або бездоковим моторним човном).

До речі, виявилося, що Ґлен Пауелл – чудовий комедійний актор і віртуоз маскарадних перевтілень. І як автор, вірніше співавтор кепкує він не стільки з того, яким може бути справжній професійний кілер, скільки з трафаретних «народних» уявлень про те, як має виглядати і поводитись справжній професійний кілер. Уявлень, знову-таки продукованих або підживлених поп-культурою.

Якщо романтична трилогія з Ітаном Гоуком і Жулі Дельпі була еталонно розмовним ромкомом, суцільним діалогом, то «Хіт мен» можна назвати частково і екшном, і пригодою, і авантюрою, і в ньому попри діалоги доволі багата і різноманітна дія, і він узагалі не виглядає артхаусом. «Хіт мен» – такий типу авторський мейнстрим, який захоплює, веселить, сипле «чорненькими» курйозними ситуаціями, вабить несентиментальною нетривіальною романтикою, вражає твістами, що випливають із інших твістів, і лише десь на третьому рівні читання пропонує задуматись над філософським питанням, що саме зумовлює і формує кожне індивідуальне «я» і чи можна це «я» змінити або доповнити іншими «я», лишаючись при здоровому глузді… Потенційно «Хіт мен» точно мав шанси стати хітом прокату (ну і Ґлен Пауелл – це відкриття і новий «хіт-актор»), якби в нього був ну хоч якийсь, ну хоч на мінімалках піар.

Анастасія Лях