Хороша погана дівчинка (Babygirl)

Еротичний трилер про садомазохістський адюльтер (вірніше йдеться про практику домінації і підкорення) за участю бездоганно підходящої під образ благородної мілфи Ніколь Кідман, топового красеня молодого акторського покоління Гарріса Дікінсона й імпозантно і доволі сексуально посивілого Антоніо Бандераса (і здогадайтеся, хто тут третій зайвий…, утім, може й бути таке, що зайвих немає) є найбажанішим фільмом для перегляду, виходячи лише з вище перерахованих складових. І цікаво, що бажання щодо цього кіно не зникає навіть після фінальних титрів попри те, що тоді вже стають очевидними всі його феєричні недосконалості.

Нідерландська режисерка (а до того акторка) Халіна Рейн вистрілила нетривіальним молодіжним детективним слешером «Тіло, тіло, тіло», саркастично-ударному фінальному твістові котрого хотілося аплодувати стоячи. Її наступній картині (начебто навпаки адресованій зрілій аудиторії, але так само певною мірою інфантильній) теж наприкінці хочеться аплодувати стоячи, тільки в дещо інакшому сенсі… (даруйте за вульгарний, але доречний жарт).

За сюжетом головна героїня на ім’я Ромі працює директоркою компанії, що спеціалізується на високих технологіях і зокрема штучному інтелекті для автоматизації складського обліку на виробництві (ці технології стосуються історії лише у тому сенсі, що вона, себто історія, теж виглядає зумисно штучною, а сексуальна девіація героїні переживати приниження і коритися чужій волі римується із суттю штучного розуму неодмінно коритися будь-якій волі людини). Ромі має кар’єру, маєток, дітей (двох дівчат-підлітків, які знаходяться на етапі вивчення, промацування так би мовити, пошуку своєї сексуальності) і гарного люблячого чоловіка, котрий займається театральною режисурою. Проте вже найперша сцена (сцена сексу, ну звісно ж) дає зрозуміти, що жінка давно і тотально сексуально незадоволена, адже зімітувавши оргазм і кинувши бігцем «Кохаю тебе», вона усамітнюється в іншій кімнаті і крадькома мастурбує перед ноутбуком з порно (зі специфічним порно).

Зранку ж, ідучи на роботу, на підході до офісу вона стикається з розлюченою вівчаркою, котра хижо кидається на перехожих і вже стрімко прямує до неї, аби вчепитися в ногу чи горло…, аж раптом якийсь молодик з рюкзаком ладно втихомирює пса, і той миттю стає лагідним ручним цуциком. «Дав йому печиво», – згодом пояснить юнак, який виявиться новеньким стажером, своїй новій начальниці і навздогін зухвало запитає: «Вам теж дати?»…

Смотрите легально на MEGOGO

Ім’я Ромі випадково чи невипадково викликає асоціацію з європейською кінодівою 1950-60-х Ромі Шнайдер, яка, як відомо, була хворобливо залежною від Алена Делона, в котрого була шалено і трагічно закохана. В залежність від хлопця, котрий інтуїтивно відчуває, що саме і як саме їй потрібно, втрапляє і персонажка Кідман, яка за соціальною роллю є суворою керівницею, проте у ліжку жадає виконувати роль діаметрально протилежну і рабськи коритися чужим жорстким наказам. І так, виступ 57-річної акторки (котрий не лише фізично, а і психологічно можна порівняти з виступом 62-річної Демі Мур у «Субстанції», адже обидві повністю роздягаються, аби показати немолоде, непозбавлене пластичного втручання тіло як є, без фільтрів і фотошопу, й аби оголити характерні для всього чи майже всього жіноцтва душевні вікові девіації включно із самоїдливим соромом і деструктивною нелюбов’ю до себе, котрі через кілька десятиліть чітко перегукуються з пубертатною самоненавистю) є провокативним і ризикованим (як для голлівудської топ-зірки): вона лакає молоко з миски, дозовано обсмоктує заохочувальну цукерку, пісяється (так, саме пісяється, бо мочаться старі, коли нетримання, а пісяються діти і в окремих випадках від щастя) під час оргазму…

Неможливо в контексті «Babygirl» не згадати титуловану «Піаністку» Міхаеля Ганеке, за яку Ізабель Юппер отримала нагороду Каннського фестивалю (а Кідман – Венеційського). Неможливо в контексті того, наскільки історії двох мазохісток несхожі одна на одну. У «Піаністці» ми бачили жінку (викладачку у консерваторії), яка у віці добряче за сорок жила зі старою деспотичною матір’ю (на дитинство з тиранічною матір’ю, до речі, натякає і Ромі в бесідах із чоловіком), з якою навіть спала в одному ліжку, і геть нічого не мала (окрім музики): ні стосунків, ні грошей, ні можливостей… Піаністка Еріка, котра жадала фізичного болю і робила собі боляче, була приречена на неможливість кохання чи навіть сексу попри несподіваний романтичний потяг до неї її юного учня, бо її ментальна травма і ментальна відчуженість від адекватної поведінки були настільки глибокими (і напевно що невиліковними), що навіть елементарний діалог з молодиком (цим або будь-яким іншим потенційним партнером) апріорі не міг бути вибудуваний, і все зводилося до крові і трагедії в усіх можливих сенсах. Відповідно картина Ганеке була важкою, і камінь на шиї протагоністки, що потягне її на дно, наче прив’язане до рук і ніг фортепіано, відчувався практично одразу.

Натомість Халіна Рейн показує героїню, в котрої геть усе є (і токсичний зв’язок із матір’ю давно розірваний). І сила є, і характер є, і воля є. І насправді «драма» виглядає штучно хоча би через те, що одна з ключових фінальних реплік («Геть з мого кабінету! А коли я захочу приниження, я куплю його за гроші») перекреслює всю попередню проблематичність: за дев’ятнадцять років шлюбу, не знайшовши відгуку на свою потребу в законного чоловіка, така жінка давно би купила собі бажаний ігровий аб’юз деінде (у жодному разі не плутати з реальним аб’юзом).

Трилер Халіни Рейн, який періодично штучно напружується під тематичне звукове супроводження, що складається з покладених на музику ритмічних охів і ахів, балансує (втім, доволі вправно) між комедійністю і серйозністю, між прошитою (чи вшитою) легковажністю й удаваним драматизмом. І треба сказати, що штучність ситуативних перипетій цілюще зволожується натуральністю тієї незручності та деякої незграбності, котру зумисно допускають у цій натягнутій грі Кідман і Дікінсон, можливо, не прибираючи з кадру своєї реальної невпевненості і ніяковілості, котрі очевидно мали місце на зйомках.

Висновок про «Babygirl» зрештою не виходить за межі одного мозкоправного вердикту, адресованого не стільки мазохісткам, скільки в цілому заміжнім жінкам: із чоловіками необхідно говорити, балансуючи між акуратністю та щирістю, проте мовчати в кулачок точно не варіант… Звісно, це радше терапія, ніж мистецтво, але теж ~~лікує~~ відволікає від ~~війни~~ зими за вікном.

Анастасія Лях