Хороший хлопчик (Good Boy)

Не стомлюся повторювати, що сьогодні жах є ледь не єдиним жанром, спроможним по-справжньому дивувати і сюжетами, і стилістикою, і концептом. А стосовно ревізіоністського «Хорошого хлопчика» вже одного того, що це горор очима собаки, було би цілком достатньо, щоби розпалити невеличку революцію і конкретно у піджанрі «будинку з привидами», і загалом у підході до сторітелінгу (і так, «Хороший хлопчик» суттєво відрізняється від українського альманаху «Війна очима тварин», адже є стовідсотково ігровим і жанровим, хоч і суто технічно нагадує документальний знімальний підхід, плюс увесь хронометраж у кадрі грає одна-єдина тварина: жива, не комп’ютерна, приголомшливо артистична, настільки що хоч став її в оскарівську номінацію поряд із акторами-людьми). Так от уже цього одного ракурсу було би цілком достатньо для перевороту. Проте режисер-дебютант Бен Леонберґ пішов набагато далі і заховав під тілесною оболонкою горору тремтливу душу метафоричної екзистенційної собачої драми. Можна сказати, загорнув «Хатіко» у форму демонічної містерії, але з потужною чесною емоційністю замість награної сентиментальності.

Від першого до останнього кадру все, що стається на екрані, відбувається виключно так, як це бачить і відчуває рудий і безкомпромісно сонячний новошотландський ретривер Інді, котрого грає… рудий і безкомпромісно сонячний новошотландський ретривер Інді. Історія починається з того, що занепокоєний пес обнюхує непритомного господаря, з обличчя котрого крапає кров на дисплей мобільного, на який якраз телефонує сестра чоловіка. З неназваною хворобою хазяїн Інді потрапляє до лікарні і реабілітації, а потім, нібито оклигавши і повернувшись додому, вирішує переїхати до занедбаної дідової садиби посеред лісової глушини, не дивлячись на те що старий скрипучий будинок, де дід помер загадково і страшно, вважається місцем якогось родинного прокляття… Звісно, в домі починають відбуватися потойбічні речі, та недобре і темне відчуває лише собака, поки господар намагається облаштуватися і дати раду своїй недузі.

За словами Леонберґа, ідея «Хорошого хлопчика» виникла з думки про те, що в горорах і трилерах домашні тварини зазвичай гинуть, причому доволі швидко, коли головних героїв починає тероризувати якесь зло чи якийсь маніяк. Режисер же вирішив не просто дати тварині шанс вижити посеред страхітливого терору, а зробити її епіцентром, центральною діючою особою, головним безпосереднім суб’єктом. І треба сказати, що навіть без додаткової інформації про створення стрічки глядач сам відчуває, що постановник зняв у картині не просто якогось артиста-пса, а свого власного Інді, свого улюбленця, свою найріднішу і найвідданішу істоту, а роль господаря Тодда хоч і виконав маловідомий актор Шейн Дженсен, та його дублером безпосередньо перед камерою і перед Інді виступив сам Бен Леонберґ, адже домогтися такої щемливо-ніжної близькості і такої міцно зв’язаної взаємодії можливо лише між реальними хазяїном і собакою, котрі нерозривно разом співіснують роками, а не впродовж кількох знімальних тижнів (утім «Хороший хлопчик» знімався не тижні і навіть не місяці, а цілих три роки).

Живій тварині-протагоністу співпереживати значно-значно легше, ніж будь-якому герою-людині. Це співпереживання з’являється практично одразу, і воно настільки всеосяжне і безумовне, що не має жодного значення, що саме робить чи не робить звір на екрані: наше вболівання не залежить від вчинків собаки, воно просто є і з ним нічого не можна вдіяти. Причому найсильніше переживаєш не за те, що з цуциком станеться щось погане (ми, глядачі, свято віримо, що не станеться), а через те відчайдушно переживаєш, що Інді несамовито переживає за свого господаря. І неважливо, він просто дивиться чи стрибає з вікна заради порятунку своєї людини: він за будь-яких обставин й у будь-якій мізансцені охоплений турботою і неспокоєм за спокій і благополуччя чоловіка на ім’я Тодд (чоловіка, котрого нам, публіці, зумисно навіть жодного разу чітко і крупно не показують, бо його обличчя не має відволікати увагу від феєрично пластичної і експресивної, і дійсно глибоко багатопластової міміки рудого ретривера).

Як і має бути в психологічній екзистенційній драмі, головному героєві сняться сни і нічні кошмари, тобто собачі сни і собачі нічні кошмари. І так само, як в надприродних горорах діти в будинках із привидами бачать чи відчувають дітей-привидів, Інді в дідовому будинку із привидами насамперед бачить і відчуває присутність привида-собаки – дідового золотистого ретривера. І поки в цій специфічній собачій реальності відбувається ясно видимий буквальний горор з блукаючими очима-вогниками в пітьмі і чорними загребущими вузлуватими пальцями…, серце хоч і стискається, та не розривається…, аж допоки не стає зрозуміло, що все це тотальне жахіття Інді – це всього лише безсиле споглядання невідворотного, а все те містичне зло і фамільне прокляття – це всього лише спадкова хвороба і неминуча банальна смерть. І екзистенційний вибір собаки мало чим відрізняється від екзистенційного вибору як такого: зуміти чи не зуміти, схотіти чи не схотіти знайти новий смисл життя тоді, коли смисл життя втрачено…

Анастасія Лях