Хижак: Дикі землі (Predator: Badlands)

Після успішного приквела «Здобич», де йшлося про умовно перше прибуття Хижака на Землю і протистояння з дівчиною з племені команчі, режисер Ден Трахтенберг продовжує розширювати і збагачувати «хижацьку» франшизу, і дивитися свіжо, ново, альтернативно, нетривіально на цей олдскульний і доволі консервативний бренд, який багато десятиліть асоціювався виключно з маскулінністю 80-90-х і Арнольдом Шварценеггером. Цій шварцівській маскулінності Трахтенберг безумовно віддає належну шану, проте замість того щоби намагатися повторити чи зімітувати старий концепт, він вдається до сміливості і винахідливості, і пропонує принципово інакші кути (тепловізорного) бачення.

Тепер на місці Нару (юної індіанки, котра прагнула довести своєму племені, що здатна нарівні з чоловіками бути мисливцем, а не готувати їжу і шити одяг, як інші жінки) опиняється сам Хижак. У пролозі, що відбувається на рідній планеті Хижаків, юний представник цієї лютої раси, котрий виріс слабшим і дрібнішим за решту, намагається довести свою придатність як воїна і полювача. Проте раса настільки сувора, що рідний батько наказує старшому синові вбити молодшого, бо той здихля і непотрібен племені. Та старший вирішує захистити брата, через що сам гине від нещадної і невблаганної батькової руки (бо вияв емоції – це вияв слабкості). Молодший усе це бачить і, замкнутий у космічному кораблі, з подачі «доброго татуся», що тисне на кнопку, вирушає на найнебезпечнішу і найагресивнішу з усіх планет (ні, не на Землю), щоби вполювати там найстрашнішу істоту у всесвіті і, повернувшись додому, кинути безсердечному батькові до ніг вражаючий трофей…

Здається, у «Диких землях» (які дійсно є цілковито дикими, але… тільки на перший погляд) Трахтенберг зумисно порушує всі існуючі правила «хижацької» формули. Вперше дія відбувається не на Землі і вперше немає жодного персонажа-людини, і відповідно незмінна фірмова дорослість франшизи, котра завжди щедро шматувала на м’ясо і вивертала кишки, хоч і ніби не втрачає градус, та все ж принципово видозмінюється, адже ллється кров дуже різних живих істот і на додачу купи синтетиків (андроїдів), однак зовсім не ллється людська. Вперше Хижак, який завжди був антагоністом, стає протагоністом (не втрачаючи при цьому своєї хижацької натури, проте знову ж таки видозмінюючи її). Уперше він перестає бути анонімом, безіменним загадковим прибульцем, неідентифікованим абстрактним символом бездоганного чистого холодного полювання: тепер він ідентифікується як представник іншопланетної раси під назвою «яуча» (до речі, назва схожа на індіанське плем’я), а головний герой, вигнанець свого мисливського клану, має конкретне ім’я – Дек.

Трахтенберг навіть порушує власне правило, котрим керувалася «Здобич» і котрим напочатку твердо і начебто непохитно керуються «Дикі землі»: всі міжвидові і навіть внутрівидові комунікації зрештою зводяться до первісного протистояння здобичі і хижака, наскільки не були би при цьому розвинені інтелект і технології. І треба визнати, що на диво геть усі порушення правил спрацьовують і дають нам, глядачам, збудований на старому ґрунті цілковито новий світ з очевидно величезним потенціалом (і містком до кросовера з «Чужим», адже синтетиків на «дику» планету» відправляє корпорація Weyland-Yutani, котра, як і у випадку із ксеноморфами, продовжує вишукувати на міжгалактичних просторах ідеальну біологічну зброю і ключ до людського безсмертя…; і можна з упевненістю сказати, що під крилом і баченням Трахтенберга кросовер буде набагато винахідливішим за грубий і тупо прямолінійний махач «Чужий проти Хижака»).

З одного боку, «Дикі землі» схожі на survival квест, адже вся роуд-пригода супроводжується пастками фантастичної флори і фауни, котрі (знову ж таки на перший погляд) є суцільно ворожими і категорично негостинними (гусені, що від дотику вибухають наче гранати; трава, що ріже наче наточений ніж; квіти, що стріляють пелюстками-голками-токсинами…), як і вся планета загалом, схожа на квінтесенцію постулату про те, що геть усе ділиться на їжу та їдоків. З іншого – маємо дику суміш лайтовості «Зоряних війн» із гумором від машин і ексцентричністю чубацьких істот… і химерності та хардкору «Шаленого Макса» (Дек, до речі, нагадує пізнього Макса Рокатанскі, котрий пройшов «дорогу гніву» і ментально, емпатично, емоційно еволюціонував після років існування в єдино жорстких умовах тотальної духовної деградації).

Парадоксально, що духовне збагачення Декові дарує… синтетик (Ель Феннінг), яка через свою чуттєвість серед інших синтетиків є таким самим виродком, яким є «слабкий» Дек серед інших яуча. І якби було влаштовано конкурс на найбільш екстравагантний екранний тандем, цьогорічну перемогу точно здобув би «потворний» Хижак, який наче той туристичний рюкзак несе на спині янгольську біляву андроїдку, в котрої відірвані таз і ноги і стирчать дротики із живота… І важливо, що надто балакучими вустами роботки на ім’я Тіа (котра обманюється щодо любові «сестри» так само, як Дек напевно обманювався щодо любові батька) режисер не перетворює Хижака з бездоганного мисливця на сентиментальну калюжу. Він лише трансформує інстинкт хижака-егоїста на інстинкт хижака-захисника своєї зграї… (невидимо, десь уже за кадром і поза сюжетом перекидаючи цю значну і світлу метаморфозу на… реального сьогоднішнього солдата).

Анастасія Лях