Хижий ліс (Never Let Go)

«Ніколи не відпускай» – так цей горор із Геллі Беррі називається в оригіналі, бо головна героїня-матір суворо застерігає двох своїх маленьких синів ніколи не відпускати мотузку, котрою вона фігурально і буквально прив’язала дітей до себе і до дому, запевняючи, що поза будинком (єдиним місцем, де хóроше і безпечно) увесь світ охоплений злом. Проте і локальна назва «Хижий ліс» фільму вельми пасує, адже ця страшна казка нагадує дитячі лякалки, котрими усі ми в дитинстві намагалися пожахати і посміятися одне з одного: «У темному-темному лісі є темна-темна хижа. У тій темній-темній хижі є темна-темна кімната. У тій темній-темній кімнаті є темна-темна комірка. У тій темній-темній комірці…»… Власне, в одній зі сцен, де мати вчергове наводить на синів острах, вона закінчує свою настанову точнісінько тими словами з дитячих жахалок: «… тут вам і кінець!».

Немає жодного вступу, жодної передмови, жодного пояснення того, що сталося (чи начебто сталося) у світі, котрий чи то знищив, чи то спотворив усіх людей, інфікувавши цивілізацію тотальним інфернальним злом. Неясно також, в якому часі і просторі відбувається те, що відбувається (у будинку грає грамофон із платівками, матір шиє одяг на старій ручній швейній машинці, а з хованки-сундука дістає фотокамеру Polaroid). І ця дезорієнтація, звісно ж, зумисна. Просто дитячий закадровий голос (голос оповідача й одного із синів) каже, що зло явилося матері ще тоді, коли та була маленькою дівчинкою, і воно було у подобі змії (татуювання змії також намальовано на спині героїні, і скинуту знову ж таки зміїну шкіру хлопці знаходять у лісі, тож від початку усе натякає на те, що матір і є змія, матір і є зло). А дідусь збудував у відірваному від цивілізації лісі священну хижу-захист у дусі магічного кола, всередину котрого неспроможні проникнути темні духи, і за лінію кола (лінію дому) можна виходити тільки прив’язаним і «ніколи не відпускати» прив’язь, тобто ніколи не розривати зв’язок…

Треба розуміти, що горори і трилери французького режисера Александра Ажа («Висока напруга»/ «Криваві жнива», «Дзеркала», «Роги», «Кисень») майже завжди є алегоричними і майже завжди мають кульмінаційний або фінальний твіст, який перевертає історію вгору дном або щонайменше відкриває її неочікуваний альтернативний ракурс. «Хижий ліс» від самого початку нібито пропонує просту дилему без несподіваних поворотів: зло або дійсно існує, або мати є божевільною (колись у дитинстві не допомогла дівчинці, що застрягла в гіллі і зламала ногу, прохала про допомогу і поступово повільно вмирала у героїні на очах, а та не допомагала, бо вважала дівчинку злом під маскою невинної дитини). Не просто ненормальною, а ще й садисткою, котра періодично зачиняє то одного, то іншого сина в ямі під підлогою, щоби там у повній пітьмі хлопці відчули холодний дотик мороку, типу подолали його (як Гаррі Поттер зрештою подолав Ховчика з шафи, привида, що набуває подоби найбільшої фобії) і повернулися назад до світла. З цим ритуалом у ямі, власне, і пов’язаний кульмінаційний твіст, який несподівано… не виявляється твістом, лише дражнячим натяком на нього.

Та цього разу у горорі Ажа цікавішими за реальні чи потенційні сюжетні злами є метафори і трактовки. І цих метафор більше, ніж здається на перший погляд. Як, до речі, і алюзій, адже в «Хижому лісі» можна побачити чи відчути відлуння таких горорів, як «Воно слідує за тобою» (де зло показувалося лише тому, кого переслідувало, і наближалося без жодних дешевих скрімерів чи джампскейрів максимально повільно та вперто, намагаючись доторкнутися), «Тихе місце» (де матір в умовах постапокаліпсису захищала дітей від монстрів і застерігала тримати сакральну тишу, як тримати… сакральну мотузку), «Аркадія» (де щось дуже схоже робив батько у виконанні Ніколаса Кейджа), «мама!» (де Аронофскі вдався до біблійних старозавітних алегорій), «Таємничий ліс» (де Ш’ямалан вдався до шокуючого реалізму, що у викривальній кульмінації руйнує старанно вибудовану містику), «Я бачу, я бачу» (австрійський психологічний горор про двох синів, які починають сумніватися у справжності матері після того, як та повертається додому з клініки пластичної хірургії і нібито поводиться дивно), «Тікай» (трилер із Сарою Полсон про матір, яка тримає доньку-інваліда під замком і напихає пігулками, а донька починає підозрювати, що її інвалідність і відповідна прикутість до матері і будинку, можливо, є фікцією, штучно спровокованою недугою…, як штучно навіяною думкою про зло за периметром хижі), «Ікло» (не горор, але страшний фільм Йоргоса Лантімоса про батьків, які тримали дітей у периметрі казкою про можливість вийти за межі тільки тоді, коли випаде ікло).

Смотрите легально на MEGOGO

В одному з епізодів героїня Геллі Беррі читає синам казку про Гензеля і Гретель. Оповідь про голод у середньовічній Німеччині і батьків, які кинули власних дітей у лісі, бо не мали, чим годувати, нібито звучить в унісон з тією невтішною реальністю, в якій матір і хлопчики посеред безлюдного лісу, доївши усі запаси, лишилися геть без їжі (і матір починає подумувати з’їсти вірного собаку). Та насправді відома казка римується з «Хижим лісом» в іншому місці: в тому, де є відьма і де є пряниковий будиночок, який здається райським місцем, а виявляється пасткою.

Героїня Беррі неодноразово називає хижу «раєм»: єдиним місцем, де безтурботно і затишно. Покинути рай і «впасти на землю» значить бути поглинутим злом і гріхом. Ну ясно що йдеться про біблійний Едем: дідусь, який збудував райську хижу, – це Бог; матір – це Єва; сини – це Каїн і Авель; зло – змій-спокусник. Але це дещо альтернативний міф, адже батько (Адам) тут ходить навколо будинку і не може потрапити до раю, а Єва не торкнулася зла і не була вигнана, а навпаки, окупувала рай і пильнує його чистоту…, чи окупувала ілюзію і відповідно пильнує ілюзію.

Один син в усьому слухає маму, вірить і кориться її волі, а другий навпаки, починає все дужче сумніватися і малює на сторінках старої книжки із казками істоту з крилами, наче той Ікар мріючи про можливість вирватися з темниці і полетіти на волю високо-високо у великий непізнаний світ без жодних замків і жодних мотузок (і то, звісно, велика знову ж таки ілюзія, бо навіть у великому, у безмежно широкому світі геть усі обмежені своїми дверима, живуть під важкими залізними засувами і до самої смерті зв’язані шворами). Тож інша метафора – це мотузка як пуповина, котру одержима матір негодна розірвати, бо негодна відпустити дітей з-під свого контролю.

Ажа ж на відміну від матері попускає свій режисерський контроль і пропонує глядачам самим обирати, як саме інтерпретувати сюжет. Як спадкову шизофренію?.. Як зло за дверима містичне (демонічне, біблійне) або цілком реальне, адже світ за вікном дійсно більше темний і злий, аніж добрий і світлий, і життя у футлярі (на мотузці, в акваріумі, в мушлі, у бульбашці) для деяких вихід. Або ж як роздум про тотальні візії і омани, фантоми і марева, бо ж і замкнутість у раю – це ілюзія (бо сам рай – це ілюзія), і вихід із раю, обіцяючий повну свободу, – ілюзія, бо свобода – ілюзія. І справжніми є лише хижий ліс і боротьба хижаків за виживання у ньому.

Анастасія Лях