Ілюзія безпеки (Залиш світ позаду, Leave the World Behind)

Джулія Робертс, Ітан Гоук і Магершала Алі (та Кевін Бейкон в епізоді) зіштовхуються з достобіса дивними явищами в екранізації одного з найгучніших романів останніх років «Залиш світ позаду» американського письменника бенгальського (мусульманського) походження Румаана Алама, котрий можна назвати апокаліптичним трилером, психологічним горором і екзистенційно-політичною драмою з надзвичайно тонкою, майже непомітною іронією і лячним чи то застереженням, чи то передбаченням.

Книга вийшла у 2020-му, коли мало хто замислювався і тим більше всерйоз лякався загрози Третьої світової війни і ядерного (чи будь-якого іншого) кінця часів. А фільм (мабуть що один з найкращих і найважливіших у 2023 році) вийшов тоді, коли цей нібито фантастичний прогноз став виглядати жахливо реальним… Поставив його, до речі, Сем Есмейл, творець революційного у багатьох смислах серіалу «Містер Робот», тож сценарист-режисер повернувся до тієї самої теми: технологій, глобалістики, кіберпростору (ілюзії кіберзахисту та реалій тотальної кібернезахищеності), хакерської анархії і війни світів (класів, культур, ідеологій, релігій, цивілізацій, корпорацій, півкуль).

За сюжетом сучасна нью-йоркська родина (мати-рекламниця, батько-викладач дисципліни про медіа і двійко дітей: хлопець-старшокласник і тринадцятирічна одержима старим, але нестаріючим ситкомом «Друзі» дівчинка) спонтанно, смертельно стомившись від нескінченної роботи і метушні, вирішує провести вікенд в орендованому заміському котеджі на березі Атлантичного океану. І їхня маленька відпустка обіцяє бути чудовою: будинок шикарний і затишний водночас, погода сонячна і помірно спекотна, басейн великий і прохолодний, а присадибна ділянка межує з лісом, де водяться олені, і здається, що дика природа, типу лагідна і безпечна, перебуває на відстані витягнутої руки, і світом править гармонія…

Допоки у перший же день на пляжі не стається вкрай химерний інцидент. На горизонті з’являється гігантський нафтовий танкер, котрий тримає курс просто на берег. Корабель стрімко наближається і зрештою… таранить пісок і курортну зону з відпочиваючими… Ні-ні, ніхто не гине, всі розбігаються, але страх охоплює колосальний. Не тому, що відбувається щось агресивне й криваве, а тому, що відбувається щось до дідька дивне… Пізніше пояснюють, що чомусь вийшли з ладу навігаційні пристрої. А ще пізніше, посеред ночі, на порозі будинку з’являються двоє незнайомців, чоловік і дівчина, котрі представляються власниками помешкання і кажуть, що в місті стався повний блекаут. Телевізор не працює. На синьому екрані мерехтить повідомлення від уряду про оголошення надзвичайної ситуації. Зв’язку немає. Телефони не працюють. Інтернет не ловить. Імовірно, сталася масштабна кібератака… А донька героїв геть засмучена, бо за відсутності мережі не може подивитися останню серію «Друзів» і дізнатися, що ж сталося з Рейчел та Росом…

Смотрите легально на MEGOGO

Раніше апокаліптичні картини (цікаво, що у першій сцені над ліжком у спальні можна помітити тріщину на стіні, котра натякає, що надалі дім – дім у сенсі окремого будинку і дім у сенсі всієї нашої планети – чекає крах) були фантастикою чи фільмами-катастрофами. Вони показували великий природний катаклізм (цунамі, землетрус, другий льодовиковий період тощо) чи загрозу з космосу (зіткнення з астероїдом чи згасання Сонця), чи вірусну пандемію, котра губить усе чи майже усе людство… Та якби кінець світу настав насправді у найближчі десятиліття, він навряд чи виглядав би тотальним заледенінням чи тим паче зомбі-апокаліпсисом. Він напевно виглядав би саме так, як у фільмі «Залиш світ позаду». Тобто був би сумішшю невиправних політичних і екологічних наслідків. І звісно, танкер у згаданій сцені – вражаюча і безкомпромісна метафора, уособлення нездоланної ваги і невблаганної потужності, спроможної з’явитися нізвідки і розчавити на раз ламкий і беззахисний комфортний світ. І нафта – далеко не останній важіль, натиск котрого може знищити Землю.

Назва фільму, до речі, була локалізована до більш прозорої, прямолінійної і зрозумілої широкому загалу «Ілюзії безпеки». Адже саме про це і йдеться: про те, що світова (зокрема західна, зокрема американська) безпека лише здається твердою й гарантованою, лише здається непробивним щитом (як щит з вібранію в руках Капітана Америки), а насправді є фікцією, оманою, самообманом; кришталевою стіною, котру можна розбити на друзки одним легким рухом, як у казці про золоте яйце. Проте оригінальна назва і книги, і екранізації «Залиш світ позаду» є набагато витонченішою, глибшою, завуальованою (хоча на перший погляд може здатися заголовком романтичної і сентиментальної мелодрами). Коли лячні незрозумілі речі навколо героїв нарощуються й посилюються, героїня Джулії Робертс каже: «Не хочу лякати дітей. Нехай думають, що все гаразд, нехай собі бавляться у басейні». Це віддзеркалення позиції ледь не кожного з нас: ми воліємо закривати очі і «бавитися в басейні» (їсти, спати, ходити по магазинах і дивитися ТБ) навіть тоді, коли за спинами палає світ, коли планета на повній швидкості летить прямісінько до пекла.

Сем Есмейл віртуозно накопичує, нагнітає, акумулює і видає надвисоку напругу. Причому взагалі неважливо, з чого саме він її створює. Адже тінь армагеддону стоїть ледь не за кожним звуком і кожним явищем. І стукіт у двері посеред ночі жахає не менше, ніж краш драйв сотень білосніжних «тесла» на автопілоті, котрі неконтрольовано несуться автострадою і одна за одною перетворюються на брухт, бо ми насправді взагалі нічого не контролюємо, і ілюзія комфорту і безпеки кришиться, як хрумка хвиляста скибочка чипсів… І не менше за торнадо червоних листівок, розкиданих дроном (котрі, аби заплутати і збагатити параною західного буржуа, мають напис «смерть Америці» різними мовами: в одному варіанті арабською, в іншому – корейською, в третьому – російською…), змушують торопіти і ціпеніти пронизливі і наче «вкопані» погляди оленів, що з’юрбилися великим тісним стадом, чи рожеві фламінго, що несподівано і невідомо звідки прилетіли й осіли у приватному басейні численною зграєю.

Сім’я в епіцентрі подій, варто зазначити, виглядає максимально стереотипною, максимально бюргерською (міщанською), максимально американською. Мати-стерво з високою зарплатнею; безхребетний батько, що інколи хизується непотрібними знаннями з вікіпедії; хлопчина з пубертатними гормонами в самому розпалі, замкнене зациклене дівча… Білі середні (не елітарні) капіталісти, що їдуть, між іншим, відпочивати не на Мальдіви і навіть не на Гаваї, а з Нью-Йорка у той самий Нью-Йорк, лише заміський. Тобто їхня американськість настільки глибока, наскільки тільки можливо. І «Друзі», між іншим, – теж істинно, винятково, найбільш американське шоу, котре створює ілюзію земного казкового життя простих, найпростіших американців, де навіть безробітним і бродягам добре та весело.

В одній з перших сцен, коли родина вирушає у подорож (ще не підозрюючи, що то подорож в один кінець), дочка запитує: «Тато, підвезеш мене до кав’ярні Central Perk?». На що батько відповідає: «Боюся, доню, тієї кав’ярні насправді не існує. Хіба що декорації…». Так, звісно, Central Perk – вигадане кафе, котрого ніколи в реальному житті не існувало. І навіть після фантастичної популярності ситкому таке кафе не відкрили, а зробили лише пам’ятку для туристів. Пізніше, десь посередині сюжетних перипетій, від більш дорослої юначки у діалозі з Джулією Робертс звучать такі слова: «Ваша донька «Друзів» любить? Я теж колись їх обожнювала. Але насправді це ностальгія за часом, якого ніколи не було».

І якщо подумати, так і є. Ми дивимося «Друзів» знову і знову, і знову…, бо нам здається, що це історія про наше щасливе і безхмарне минуле, про легку нерозважливу юність, про наших старих найліпших приятелів, про солодкі кайфові часи, коли ми були разом і жартували, і дружили, і закохувались… Хоча насправді ніхто з нас ніколи не жив, як в серіалі «Друзі», ніхто не мав таку молодість, таких друзів, таких веселощів, таких теплих яскравих домашніх… декорацій класного (ульотного, відпадного, чумового, офігенного і водночас завжди затишного, як бабусина диванна подушка) буденного життя.

Але якщо ілюзію захищеного гарантованого миру, як виявилося, можна розтрощити в одну мить (в один день чи навіть за кілька годин), то ілюзію «Друзів» ніхто в нас не забере. Тож коли світ стрімко понесеться в тартар, залишиться тільки «лишити його позаду» і розчулено, щасливо, умиротворено, самообманно дивитись на Роса і Рейчел.

Анастасія Лях