Інша людина (A Different Man)

Себастіан Стен точно став би актором 2024 року, якби не Едрієн Броуді у «Бруталісті». По-перше, він зіграв Дональда Трампа (але, на превеликий жаль, це не змогло зупинити американських виборців попри те, що Стен зробив геть усе від нього залежне, аби ті зупинилися). По-друге, він зіграв у боді-трилері «Інша людина» чоловіка, котрого можна назвати і протилежністю, і водночас спорідненістю до Трампа, адже він теж переробляє свою зовнішність (згадаймо «зусилля» екранного Дональда щодо позбавлення жиру і залисини), аби виглядати привабливіше, проте на відміну від американського президента не переробляє характер і так і залишається невдахою (хоча його попередні успіхи у сфері нерухомості з усміхненими рекламними плакатами до того, як зазнати краху через зацикленість героя на своєму так би мовити оригінальному «я», так само схожі на попередні бізнес-ініціативи майбутнього очільника США).

«Інша людина» – це історія Едварда, хворого на нейрофіброматоз (численні пухлини на обличчі, що перетворюють лице на величезну грудку з бульбашок…, прояви схожі на слонову хворобу). Едвард хоче бути актором і навіть знявся у соціальній рекламі про інклюзивність людей, схожих на нього, в офісах і загалом на робочих місцях (у першій сцені ми якраз спостерігаємо зйомки і сцену, де герой зображає фізичний біль, а його офісний колега типу емпатично пропонує поміч, але режисер реклами робить Едвардові, котрий гучно кричить, зауваження, що той переграє: «Ти дещо перестарався. Адже ми не хочемо лякати глядачів…»). «Лякати» – пожиттєвий Едвардів фатум, що перетворився на рутину. І важко сказати, що є більш дискомфортним: коли перехожі зазирають в його обличчя чи навпаки, коли відвертають погляд.

Всі свої невдачі герой пов’язує виключно зі своєю зовнішністю. Тож лице винувате не тільки в тому, що немає кар’єри, немає друзів, немає дівчини…, воно, приміром, винувате також і в тому, що його доволі злиденна обдерта квартира ще й протікає і крізь чорну діру у стелі рясно сочиться вода, наче та фігуральна остання крапля в навалі нещасть. Промінцем, так би мовити, сонця-надії стає знайомство з новою сусідкою (Ренате Реінсве з романтичної драмедії «Найгірша людини у світі» і серіалу «Презумпція невинуватості»), красунею-драматургинею, котра працює над п’єсою для Бродвея і неочікувано виявляє до Едварда виняткову приязнь, і навіть не гидує торкатися його пухлин (і в якусь мить бідолашний плутає жаль з романтичною симпатією…, хоча хтозна…). Мріючи зірвати з себе потворне обличчя як маску, герой записується на медичне випробування експериментального препарату, і… вуаля… Старе лице сходить, як відмерла шкіра, а під ним «народжується» нове і достобіса гарне.

Едвард нікому не зізнається, що зазнав диво-трансформації, і хоронить себе старого, тобто називається новим ім’ям Ґай і каже усім, що Едвард трагічно помер, а він – його кузен. І від самої миті, коли у пересічному барі до нього підходять незнайомі люди впритул, торкаються його тіла, а не відсахуються, і той випадковий максимально близький контакт шалено п’янить…, починається, здавалося б, абсолютно інше життя: власна чистенька фірма, нова біленька квартира, чиста гладенька фізіономія, що всім подобається… Допоки герой знову не зустрічає ту саму сусідку, котра… ставить на маленькій сцені оф-бродвейську виставу «Едвард» в пам’ять про померлого друга і шукає актора на головну роль…

Смотрите легально на MEGOGO

Неможливо в контексті «Іншої людини» не згадати «Рило» («Обличчя») Малгожати Шумовської – польську соціально-викривальну драму про провінціального красеня, котрий після жахливого нещасного випадку перетворюється на потвору і стає ізгоєм не лише для односельців, а навіть для власних батьків (як герой «Перевтілення» Кафки, що перетворився на мерзенного жука). І в тій алегорії ясно що буквально свиняче рило було у протагоніста, а фігурально свинями виявився весь соціум. Фільм Аарона Шимберга розповідає історію з точністю до навпаки: ізгой із потворним обличчям перетворюється на красеня, котрому всі двері і всі оточуючі відкриті. Та суть в тому, що на цьому казка не закінчується.

Шимберг розмірковує над проблемою, винесеною за дужки «Красуні та чудовиська». Причому не над проблемою красуні, котра після перетворення монстра на принца почала сумувати за… монстром, а над проблемою принца, котрий… ні, не почав сумувати за своїм монструозним «я», а зрозумів, що внутрішньо геть не змінився, тобто всередині так і лишився невдахою-самітником із комплексом волохатого чубакки. Більше того, наочно побачив, що можна було мати і принцесу, і щасливе життя, лишаючись у звірячій шкурі, якби комплекси були подолані завзятістю і ментальною харизмою.

Але боді-трилер із Себастіаном Стеном не настільки наївний, щоби оспівувати внутрішню красу, що важливіша за зовнішню. Чому головний герой стає одержимим роллю себе самого і своєю колишньою «маскою»? (він проходить кастинг у п’єсу і грає Едварда, але виходить незграбно, паскудно, неправдоподібно, тобто він не може зобразити на сцені самого себе, і натомість на недоладні репетиції «вривається» інший кандидат у виконанні реально хворого на нейрофіброматоз британського актора Адама Пірсона, і цей кандидат за характером зовсім не схожий на Едварда, проте має «майже те саме» обличчя й ідеально втілюється в образ). І вдаючись до дилеми бергманівської «Персони», хочеться запитати, де саме реальна людина, а де театральна личина? Ґай незграбно грає Едварда чи Едвард незграбно грає Ґая? Чи цей примарний протагоніст узагалі не має власного «я», і в тому якраз основна біда, бо він наче глядач, котрий намагається зіграти актора, проте грає лише одну з ролей, які актор колись грав перед ним, глядачем, і ким у цьому заплутаному рівнянні є власне Себастіан Стен?? (можна сказати, що Едвардові не вдалося те, що вдалося персонажу Ґлена Пауелла у «Хіт мені», а Себастіану Стену вдалося те, що не вдалося героїні Наталі Портман у «Травень, грудень»).

«Інша людина» – це також історія про допельгенгерство з альтернативним ефектом. Адже Едвард і Ґай – це ті самі доктор Джекіл і містер Гайд, але… з нульовим результатом змінної складової. Темна і потворна «інакша» сутність Джекіла виходить на поверхню, починає домінувати і занапащає героя. Натомість красива та успішна «інакша» сутність Едварда лише удає інакшість, і зрештою нічого не змінюється, тож фігуральний (і буквальний) футбольний м’яч суспільства, що відфутболює аутсайдерів, летить з тим самим ударом навіть в бездоганно гарненьку пику.

Втім, найцікавіше інше. Найцікавіше, як негітова стрічка Аарона Шимберга взаємодіє із гітовою «Субстанцією» режисерки Каролі Фаржа. Адже обидві картини присвячені руйнівному тяжінню до краси, тільки перша з позиції чоловіка, а друга з позиції жінки. І наскільки ж в них різні вихідні коди!! І те, що героїня Демі Мур наприкінці перетворюється у дещо, що римується з оригінальним обличчям Едварда, вражає не настільки, як те, що якби Едвард у своїй первинній версії мав обличчя, схоже на Демі Мур, вірніше на типу стару Демі Мур, йому навіть на думку не спало би жадати перетворення на ліпший (привабливіший) варіант самого себе… Проте ненависть до себе гендерної диференціації не має.

Анастасія Лях