Річард Гір грає помираючого від раку режисера-документаліста, котрий перед смертю вирішує зізнатися у гріхах, в екзистенційній роуд-сповіді Пола Шредера «О, Канада», де роль священника виконує кінокамера, а замість Бога – дружина (не варто було прокатникам змінювати оригінальну назву, адже письменник Рассел Бенкс, який сам помер від раку 2023 року і за романом якого Шредер поставив кіно, перед смертю просив режисера назвати екранізацію саме так, замість оригінальної назви книги Foregone, тобто «Зумовлений» або «Приречений»). Картина являє собою майже суцільний… туман… і навряд чи матиме свого глядача, хоча саме в тому тумані і є її шарм. Непривабливий, негативний, здебільшого незрозумілий…, але шарм.
Головного героя звуть Леонард (Лео) Файф. У «рідному» Монреалі (у Монреалі, що став йому рідним після забутого рідного Массачусетса і перевалочного Вермонта), у поважному віці, зі злоякісною раковою пухлиною, що дала метастази, з пластиром фентанілу на боку і пакетом для сечі…, з люблячою дружиною Еммою (Ума Турман), яка була (і лишається) його вірним творчим і пожиттєвим партнером, він вирішує зняти останню документалку – свій чесний автопортрет за умовні п’ять хвилин до остаточного кінця. Зібравши команду своїх колишніх учнів і посадивши перед собою, наче ікону для молитви, дещо (чи сильно) збентежену Емму, Леонард поступово, плутаючись в думках і спогадах через хворобу і потужні опіоїди, починає розвінчувати міф про Леонарда Файфа від 1960-х до наших днів: міф про титулованого канадського документаліста-віртуоза, що мав тверду антивоєнну позицію, що провів юність на Кубі, що подорожував з примірником «В дорозі» Керуака, що відкрив світові очі на дії американців у В’єтнамі, що показав садизм браконьєрів, які забивають битками більків в Арктиці…, міф про великого гуманіста, котрий насправді…
Фільм «О, Канада» – це пропущена крізь призму вигаданого персонажа саморефлексія не лише письменника Рассела Бенкса, а і режисера Пола Шредера, котрий додав до портрета померлого друга, вірніше до страхів і самокритики померлого друга і свій власний великий страх смерті (адже 78-річний Шредер важко перехворів на ковід і пережив три госпіталізації). І так само додав власну самокритику, зробивши Леонарда Файфа в інтерпретації Леонарда Файфа більш негативним, ніж напевно що є насправді. Варто нагадати, що Пол Шредер колись був сценаристом фільмів Скорсезе, зокрема написав «Таксиста», «Скаженого бика», «Останню спокусу Христа»… Також на світанку кар’єри писав для Сідні Поллака і Браяна Де Пальми. І тоді ж, наприкінці 70-х, почав знімати власне кіно, зокрема «Американського жиголо» з тим самим Річардом Гіром, який повернувся до співпраці зі Шредером аж через півстоліття, тобто майже через півстоліття, аби виконати може свою, а може його, а може нічию «лебедину пісню».
На відміну від сценаріїв власні режисерські роботи Шредера ані культовими, ані знаменитими не стали (окрім хіба що згаданого «Американського жиголо», що доволі символічно в контексті повернення Річарда Гіра, адже спершу режисер начебто запропонував роль Леонарда Файфа Робертові Де Ніро). Але як за часів темного і депресивного Нового Голлівуда, візитівкою котрого став психічно нестабільний поверненець із В’єтнаму Тревіс Бікл, так і за сучасних часів (які, здається, сильно загубилися між пітьмою і світлом, між меланхолією й оптимізмом) сюжети Шредера практично завжди (чи принаймні дуже часто) зображували (і продовжують зображати) так званих «самотніх чоловіків у темній кімнаті», тобто чоловіків (неважливо, сімейних чи несімейних, бо в цей момент вони однаково одинокі у своїй нищівній рефлексії) під час екзистенційної кризи, під час переосмислення і переоцінення сенсів. І треба сказати, що «О, Канада» стала органічною і поетичною крапкою після попередніх робіт («Перша реформатська церква», «Холодний розрахунок» і «Тихий садівник»), які сам Шредер склав у так звану «вільну трилогію».
Смотрите легально на MEGOGO
За словами режисера, він надихався повістю Льва Толстого «Смерть Івана Ілліча» (власне, до класиків руської літератури він звертався і раніше, починаючи з «Таксиста», зокрема до Достоєвського). Також Шредер не заперечує вплив картини Андрія Тарковського «Дзеркало». І так само, як принципово артхаусне й авангардне «Дзеркало» (портрет умираючого поета, рефлексуючого за допомогою ремінісценцій), «О, Канада» виглядає плутано і, повторюся, туманно, і цією своєю імлою… пишається (але на відміну від Тарковського, котрий так багато згадував матір, Леонард Файф згадує геть усіх своїх жінок, окрім матері).
Зізнання головного героя (цікаво, що у флешбеках, де молодого Леонарда грає Джейкоб Елорді, Гір подекуди «підмінює» Елорді, тобто у спогадах про молодість з’являється старе, хоча й до хвороби, обличчя героя, і цей режисерський хід одразу змушує реальність минулого стати максимально суб’єктивною, визначеною не фактами, а поглядом назад дуже ненадійного оповідача) весь час ніби підводить і нас, глядачів, і його дружину Емму до миті приголомшливого, шокуючого викриття. Але вчинок за вчинком (втеча від призову, полишені вагітні і невагітні жінки, зради з коханками і навіть дружиною друга, небажання знатися з рідним сином…), вірніше спогад за спогадом про минулі вчинки все більше і все далі віддаляє глядача від хиткої віри у те, що рано чи пізно станеться викриття чогось дійсно жахливого, що блідий герой (чи то антигерой) з напів опалим волоссям і опалим життям видасть реальний шок. Ні, не видасть, і це достоїнство і перевага цієї сповіді, так само як її неясність і непевність. Ну, не бував він на Кубі, то й що. Ну, кидав близьких людей, то й що. Ну, втік від мобілізації не через ідею, а через боягузтво і малодушність, то й що. Ну, став документалістом не через поклик, а через випадковість, то й що… Він виявився звичайним, типовим чоловіком, не більше і не менше.
Ясно що Канада і ця закладена у назву одержимість Канадою, звернення до Канади, ода Канаді… виступають метафорою будь-якої втечі від реальності і від відповідальності за ту чи іншу обрану реальність. Постійно її (реальність) змінюючи (за допомогою зміни місця і зміни жінок, і зміни мети, і зміни батьківства, і зміни заняття, і зміни оточуючих людей, і зміни думки про чергову зміну…), герой намагається утекти від визначеності, від необхідності визначити свій невеликий периметр і відповідно свою банальну долю, свій банальний завтрашній день (бо якщо визначитися і зупинитися – то далі буцім немає нічого, окрім відліку до невідворотного дня смерті). Проте як би сам оповідач не намагався, вдаючись до нещадної самокритики, очорнити своє бажання постійно тікати, Леонард Файф (завдяки грі Річарда Гіра, котра тримає баланс між щемливістю і несентиментальністю) все рівно не виглядає і не звучить ницо, негідно, безчесно, безславно… Він звучить і виглядає… вмираючим, і більше нічого.
Ненадійність оповідача підкреслює і той факт, що у спогаді про дружину друга дружина друга має обличчя Емми (тобто Ума Турман виконала дві ролі). Сповідь умираючого від раку на міцних анальгетиках – це хаос і сумбур, і паморока, і білі плями, заповнені навмання, і стерті обличчя, так само заповнені навмання, і загострена до карикатури (до викривлення і спотворення фактів) совість, заповнена навмання самобичуванням, бо що ближче фінал, то кривішими здаються вчорашні кроки.
Теплу ламповість режисер комбінує з доволі дискомфортним і похмурим затьмаренням плівки. І відмежовує чотири часові проміжки кольором, але чіткість розмежування стилів зображення абсолютно точно не перетворює безлад в голові Леонарда на хоч якийсь, хоч найменший порядок. І невипадково химерний розказ завершується (на відміну від версії, продемонстрованої у Каннах, де був епілог про відвідини праху Леонарда Файфа; той епілог Шредер в результаті вирізав, і правильно зробив) на радісній ноті перетинання канадського кордону. Канада символізує не тільки втечу від відповідальності, Канада (О, Канада) є свого роду країною Оз – втечею від буденності в міфи кінематографа, де кінематограф – не документалістика, а тотальний туман. Туман навколо планети Соляріс, який на смертному одрі не розсіюється, а навпаки, стає густішим і цупкішим.
Анастасія Лях
Канадець (О, Канада/ Oh, Canada)
2024 рік, США
Продюсери: Тіффані Бойл, Девід Гонсалес, Меган Хенлон, Скотт ЛаСтайті, Луїза Ло
Режисер: Пол Шредер
Сценарій: Пол Шредер, Рассел Бенкс
У ролях: Річард Гір, Джейкоб Елорді, Ума Турман, Майкл Імперіолі, Вікторія Хілл, Пенелопа Мітчелл, Крістін Фрозет, Керолайн Дхавернас, Джейк Вірі, Зак Шаффер, Меган Маккензі
Оператор: Ендрю Вондер
Композитор: Phosphorescent
Тривалість: 95 хвилин/ 01:35
