Койот проти Акме (Coyote vs. Acme)

Тааааак, автори цього багато-багато-багатостраждального довгобуду (одного з дуже небагатьох довгобудів, що дісталися глядача і не розчарували) зуміли довести до сліз (причому до сліз і від сміху, і від розчулення) одним лише ностальгійним звуком «біп-біп»… І тааааак, «Койот проти Акме» безумовно став найкращим гібридом ігрового кіно й анімації (і що суперважливо для ностальгії: анімації мальованої вінтажної, а не комп’ютерної) з часів культового «Хто підставив кролика Роджера», лишивши далеко позаду обидва «Космічні джеми» (певна річ, розширивши той самий всесвіт ворнерського антологійного мультсеріалу далеких довоєнних 1930-х Looney Tunes, який так дотепно і сатирично поєднався з людським і жанровим; але якщо діснеївський «Хто підставив кролика Роджера» був поєднанням «пласкої» сімейної мультиплікації із постпародією на класичний голлівудський нуар 40-х, то ворнерський «Койот проти Акме» став поєднанням тієї самої «пласкої» сімейної мультиплікації із постпародією на тру кейс юридичні драми нульових, націлені проти аморальних корпорацій-гігантів).

Одразу варто зазначити, що «пласка» анімація – це аж ніяк не негативний епітет, що типу кидає тінь на її двомірну прямолінійність як візуальну, так і сюжетну. Це прикметник, який одним махом описує і приємну оку олдскульну форму, й ударний постсатиричний зміст (ідеться, певна річ, про нарочите перегравання із персонажним дуалізмом, де один вічно тікає, а другий наздоганяє, і згідно із ключовим правилом ніхто не досягає жодної цілі).

Також необхідно злегка зануритись у тепер уже майже сторічну історію. Студія Warner, викупивши права на мультгероїв у маленького незалежного продакшену Леона Шлезінгера власне зі всім продакшеном разом, почала активно множити Looney Tunes («Божевільні мелодії», згодом перейменовані в Merrie Melodies – «Веселі мелодії») як пародію на діснеївський контент, де замість традиційної для Волта Діснея мармеладності в історіях нібито панували бруталізм, м’ясорубка, жорстокість (але насправді по-справжньому ніхто з мультяшок ніколи не страждав, бо експлуатаційна умовність була такою, що будь-яка травматичність є неваляйкою: упав – піднявся, розплющився під котком – вирівнявся і надувся наново). Фігуранти антології випускалися парами: кіт Сильвестр полював на канарку Твіті, мисливець у сміхотворному капелюсі Елмер Фадд ганявся за кроликом Багзом Банні, качур Даффі Дак бігав за мишеням Спіді Гонзалесом (або ж конкурував із кроликом Багзом, або ж був напарником поросяти Поркі), койот Вайл намагався з’їсти пташку на ім’я Дорожній бігун (каліфорнійську таязуру-подорожник або ж по-простому різновид зозулі), півень Фоггорн Леггорн зі стереотипної техаської ферми протистояв псові Барнарду Догу…

В тандемі Койота і Бігуна, котрі намотували нескінченні однопринципні кола на пильних пустинних шосе американського південного заходу, неудачливий мовчазний луговий вовк, слухаючи щоразу знущальницьке «біп-біп», силився досягти успіху (й омріяної трапези) за допомогою горе-приладів (недоладних ноу-хау-конструкцій на кшталт магнітної рукавиці для металевого проса або ж портативного підвісного котка, чи реактивних роликів…) високотехнологічної (на ділі низькотехнологічної) компанії Acme Corporation… Власне саме дефектність механізмів, на котрій будувалися стабільні фіаско бідолашного Вайла (котрого за птахом щоразу гнала не хижість, а основний інстинкт), і лягла в основу сюжету гібриду-постпародії, де Койот, побачивши рекламний банер дрібного не те щоби багатообіцяючого адвоката (зірка «Небраски» Вілл Форте, м’якістю і домашністю типажу схожий на Боба Оденкерка) на жовтих солом’яно-кукурудзяних (чи кольору буквально жовтих газет) вулицях Альбукерке (відсилка, ну звісно ж, до серіалу «Краще подзвоніть Солу»), вирішив масштабно судитися з корпорацією «Акме»…; і тут постпародійність лягла на колись доволі тверді, а тепер за трампізму обм’яклі плечі таких міцних і знакових представників жанру «маленька людина проти корпоративних голіафів», як «Своя людина» (давид проти Тютюну), «Ерін Брокович» (давид проти Газового бізнесу і викидів хрому), «Темні води» (давид проти Хімічного конгломерату і тефлонового забруднення)…

(До речі, в детективно-нуарному сюжеті «Хто підставив кролика Роджера» йшлося про невірну дружину кролика Роджера, що наставила кроликові поверх довгих вух роги з товстосумом-магнатом Марвіном Акме, власником знову ж таки корпорації «Акме», котрого, власне, і було вбито).

Не хочеться описувати геть увесь тернистий шлях «Койота проти Акме» у бік глядацької аудиторії, що тривав з 2010 року (а якщо враховувати давно забутий пілотний сценарій, то з 2000-го), та точно варто зазначити, що вже повністю готовий до релізу фільм (готовий на кінець 2022-го) Warner зрештою вирішила взагалі не випускати, що вдалося змінити завдяки незалежному дистриб’ютору Ketchup Entertainment і численним петиціям і протестам проти ворнерської стратегії, яку серед інших техаський конгресмен-демократ Хоакін Кастро публічно забанив і зробив предметом розслідування, заявивши, що Warner «зумисно скасовує вже відзняті фільми заради податкових пільг, і така тактика аналогічна навмисному спалюванню власного будинку заради страхових виплат».

Між іншим, великий товстий півень з техаської ферми Фоггорн Леггорн з його явно вираженим південним акцентом і розпливчастим паразитарним знову ж таки діалектичним «Ah say» свого часу був пародією на вигаданого сенатора Клеґгорна з гумористичного радіошоу 40-х: пихатого, ексцентричного, не надто розумного, одержимого любов’ю до американського Півдня консерватора… В «Койоті проти Акме» цей півень безпосередньо стоїть на чолі корпорації і алюзує до напевно що головного корпоратора сучасної Америки: великого півня Трампа, що називає Крим «гігантським, розміром з Техас, островом серед океану» і котрий обкладений адвокатами щільніше, ніж «Патріотами» (корпоративного адвоката-акулу в ковбойському капелюсі в картині зобразив Джон «горе-Миротворець з унітазом на голові» Сіна). І відповідно буквальна відсутність голосу у Койота (маленького давида проти Голіафа), котрий у відповідь на запитання «Ти не говориш?» показує табличку «Ні», а у відповідь на наступне питання «О, в тебе є таблички?» знову показує ту саму…, вже обростає політичним підтекстом: голос американського народу зараз майже нечутний, але здається, що геть на все хоче відповідати одне лише «Ні».

Напевно що з цього варто було почати (а не закінчувати цим): сценаристом і продюсером «Койота проти Акме» серед решти команди виступив Джеймс Ґанн (ще до того, як став директором і відповідно стратегом DC Studios). І очевидно, що великий зоозахисник і тваринолюб Ґанн (який в усіх своїх сюжетах так чи інакше долучає концепцію звірогуманності) у певному сенсі повторив мотив «Вартових галактики 3». Якщо тоді через відверто фантастичні елементи з драматичної біографії відверто фантастичного єнота Ракети він підняв реальне питання експериментів над тваринами, що досі мають місце в цивілізованому і нібито прогуманістичному світі, то в «Койоті проти Акме» він сиквельнув ту саму проблему, хоч і ще більш завуальовану напускними комедіантськими масками «пласких» мультяшок (яких не переїде жоден коток і не вб’є жодна отрута) замість живих істот…; адже найбільша гниль «Акме» виявилася не в недбалості, а в навмисності нескінченно тестити винаходи на мультиках, яких навіть ядерка не знищить… От тобі і акме (вищий ступінь, абсолютний пік розвитку людини); от тобі, бабусю, і Трампів день.

Анастасія Лях