Конклав (Conclave)

Цей камерний детективний трилер у стінах Ватикану зі зразковим Рейфом Файнсом у головній ролі дико захоплює попри всі фактори, котрі нібито суперечать самій категорії захопливого кіно. Адже якщо ви не релігійний фанатик, то католицька церква (чи будь-яка інша) і навіть обрання Папи – не ваша топ-тема.

До того ж події узагалі не виходять за межі заходу, винесеного у назву стрічки. Тобто «Конклав» – приклад класичної триєдності: єдності місця, дії і часу (голосування за нового понтифіка не стає успішним ні з першого, ні з другого разу і розтягується на три доби до моменту, коли з ватиканської труби повалить очікуваний вірянами білий дим, і хоча у класицистичній драматургії єдність часу передбачає обмеження лише однією добою, все рівно варто говорити про дотримання правила, бо взагалі ніщо тут, за замкненими дверима і закритими шторами, не вказує на зміну світанків і заходів сонця). І оскільки на час конклаву кардинали перебувають в ізоляції, аби ніщо не вплинуло на їхній вибір, то архітектура картини складається виключно з діалогів між голосуючими і не завжди виказаних уголос думок і сумнівів головного героя, для котрого голосування за Папу, власне, і перетворюється на детективне розслідування і зрештою випробування, проте не стільки власної віри (хоча і її також), скільки доцільності і правильності церковних доктрин.

Поставив картину німець Едвард Бергер («На Західному фронті без змін») на базі однойменного роману британського письменника і журналіста Роберта Гарріса, знаного як автор політичних і історичних (і альтернативно історичних) трилерів (двічі його книги екранізував Роман Поланський, а саме «Примару» про літературного раба, що пише автобіографію колишнього британського прем’єр-міністра та починає розслідувати загадкову загибель попереднього мемуариста, і «Офіцер і шпигун» про гучну судову справу над капітаном Альфредом Дрейфусом, несправедливо звинуваченим у шпигунстві за часів Третьої французької республіки). Окрім Файнса ролі виконали Стенлі Туччі, Джон Літгоу, Серджо Кастеллітто, Ізабелла Росселліні, а також грузинський актор Мераб Нінідзе, найбільше відомий за артхаусними антирежимними поетичними драмами Олексія Германа-молодшого і який навряд чи найближчим часом повернеться у російське кіно.

За сюжетом раптова смерть Папи змушує скликати терміновий конклав, на який прибувають кардинали з усіх куточків землі, і хтось із них стане новим найвпливовішим «духовним лицем» (читайте «політиком») всієї планети. За організацію голосування відповідає кардинал Лоуренс (Файнс), який займає посаду декана Ватикану. Проте одразу і надалі крок за кроком відбуваються події, які змушують Лоуренса викривати інтриги, бруд, нечисті наміри, негуманістичні світогляди, нечесні ігри претендентів на папський престол. Скрупульозно і з міркувань совісті декан детально перевіряє чутки, натяки, недомовки, перешіптування за спинами…, допоки покійний Папа лежить у своїх запечатаних покоях і теж, судячи з усього, береже темні секрети.

Смотрите легально на MEGOGO

Спершу з’ясовується, що кардинала Трембле, котрий був останнім відвідувачем Папи перед смертю, той бачити новообраним чомусь категорично не хотів і мав намір за щось дискваліфікувати. Потім виникає негідна Ватикану суперечка між темношкірим кардиналом Адеємі, що має перевагу в голосах, і новоприбулою монашкою (а дехто каже про Адеємі, що лише чорний колір шкіри заважає назвати його расистом). Далі виникає великий ризик, що перемогу одержить італієць Тедеско, абсолютно відвертий расист і реакціонер, який миттю перекреслить усі роки прогресу і поверне церкву ледь не до середньовічної інквізиції. А кардинал Белліні (явний ліберал, який говорить про толерантність до геїв і про посилення ролі жінок у церкві) тим часом упевнено… втрачає голоси… Кардинали так званого демократичного вектору сильно стурбовані і навіть нажахані потенційним поверненням церкви до тих темних часів, коли Папами були і нацисти, і фашисти, і сексисти, і ті хто, закривав очі на тотальну педофілію… До того ж іще одним сюрпризом і головоломкою стає приїзд кардинала Бенітеса, котрого не було у списках і про котрого ніхто нічого не знає…, і цей утаємничений мексиканець, що править католицизм у Кабулі, є «котом у мішку» на «святі», де чорні коти поза законом.

Варто одразу зрозуміти, що «Конклав» не має нічого спільного, крім теми, із сатиричними серіалами Паоло Соррентіно «Молодий Папа» і «Новий Папа» чи, приміром, із комедією Нанні Моретті «У нас є Папа», де йшлося про кардинала, котрого обирають понтифіком, але той сповнений комплексів і страхів, боїться відповідальності, не хоче нести тягар, не жадає бути у центрі уваги і хоча би на щось впливати, себто категорично не хоче бути Папою Римським. І хоча стрічка Бергера так само викриває певну гниль і певне лицемірство в самому серці «божої оселі», вона не створює ані добрі, ані злі карикатури; більше того, все настільки серйозно включно з автентичною латинською вимовою, що напружені фігури в червоному (нерви котрих лежать концентратом трагічних недопалків на ватиканському подвір’ї) за жодних обставин не виглядають артистами в рясах, що влаштували ватиканський карнавал. І хоча кардинал Лоуренс у сповненому виняткового достоїнства і спокою виконанні Файнса теж не хоче бути новообраним Папою і так само категорично не жадає цієї високої честі, він не є людиною малою в анекдотично великій ситуації. Навпаки, здається єдино гідним у реалістично негідних обставинах.

«Конклав» радше нагадує «Ім’я троянди» Умберто Еко у поєднанні з драматичною п’єсою Реджинальда Роуза «12 розгніваних чоловіків», блискуче екранізованою Сідні Люметом, де так само кожне наступне голосування коригується відповідно до вистражданих виснажуючою дискусією і камерним кабінетним (однокімнатним) розслідуванням одкровень. Навіть можна сказати, що це ті самі «розгнівані чоловіки», тільки перенесені у ватиканський сетинг, а герой Рейфа Файнса – такий само принциповий шукач вірного гуманістичним, а не політичним і не канонічним засадам рішення, як і присяжний №8 у виконанні Генрі Фонди. І коли ізоляцію кардиналів шокуюче пробиває вибух (ісламістський?) іззовні (із того зовнішнього реального світу, в якому вони ніколи не бувають і від якого тотально відірвані не лише на час ізоляції, а на час усього свого надуманого церемоніального існування), це цілком могло би бути алюзією на неіснуючу, але потенційно ймовірну і потенційно доречну сцену, де вибух іззовні пробиває стіну кімнати, де засідають присяжні, і той вибух заподіяний противниками смертної кари.

Фінальний же твіст робить таку саму радикальну і цілющу (у сенсі зцілення душі) пластичну операцію Ватикану, яку Жак Одіар зробив кримінальному світові в «Емілії Перес». А зважаючи на вкраплення масованої масової (так, ці пароніми інколи можна ставити поряд) хореографії то під чорними однаковими, то під білими однаковими парасолями, що нагадує шашки на дошці з червоного дерева, можна сказати, що Бергер теж зняв мюзикл, але без музики.

Анастасія Лях