На українському фестивалі американського кіно «Незалежність», де традиційно демонструють неголлівудські американські інді-стрічки, цьогоріч серед іншого показали чорно-білу драму «Кухня» мексиканського режисера Алонсо Руїспаласіоса з Руні Марою в одній із центральних ролей, яка брала участь у конкурсі Берлінале.
Буквально це історія, котра розгортається на кухні популярного франшизного нью-йоркського ресторану і може зватися романтично-гастрономічною, адже ми спостерігаємо за романом між кухарем і офіціанткою та за тим, як готується і подається їжа. Насправді ж кухня тут є виразною і дуже красномовною метафорою зіткнення в одному тісному просторі різних культур, різних мов, різних мрій, різних розчарувань; алегорією ховання за помірно гострими стравами найгостріших емоцій і почуттів; а романтика замерзає під крижаним подихом соціального реалізму, як продукти у морозильній камері, в якій відбувається найінтимніша сцена, і озеро без качок у парку Таймс-Сквер, до якого героїня Руні Мари так і не приходить на побачення, бо робить аборт.
З перших же кадрів і з урахуванням попередніх робіт Руїспаласіоса (перш за все відомого заснованою на реальних подіях кримінальною роуд-драмою-пограбуванням «Музей» з Гаелем Гарсія Берналем про двох студентів, що зухвало пограбували антропологічний музей в Мехіко, викравши артефакти цивілізації майя і не усвідомлюючи наслідків; але ще до того, як «Музей» отримав берлінського «Срібного ведмедя» за найкращий сценарій, дебют постановника-сценариста під назвою «Гуерос» взяв на тому ж Берлінському фестивалі приз як найкраща перша робота) очевидно, що за жанровою маскою (адже фільми про кулінарію майже завжди жанрові і навіть якщо не жанрові на кшталт «Рагу Додена Буффана», то все одно буквально про приготування їжі) стоїть соціальне, соціально-політичне, соціально-екзистенційне висловлювання.
Очевидно вже з того прологу, в якому холодним морозним ранком чорношкірий мангеттенський бродяга вивалює вуличною англійською довжелезний мудрований філософський спіч юній мексиканській нелегалці, котра практично ні слова англійською не розуміє і звертається до перехожих іспанською, шукаючи на перехресті Бродвея та Сьомої авеню, де розташована легендарна площа Таймс-Сквер (заклеймована стигмою «туристичне серце Нью-Йорка»), мегапопулярний заклад ресторанної мережі The Grill. Після того, як дівчина знайде ресторан і дещо обманним способом пройде співбесіду на посаду помічника кухаря, майже вся дія розгортатиметься безпосередньо на кухні, а сюжетним макгафіном будуть вісімсот з копійками баксів, які пропадуть з каси і стануть предметом недолугого, місцями незграбного, місцями крінжового, місцями образливого і принизливого внутрішнього розслідування.
Смотрите легально на MEGOGO
«Кухня» не має традиційного кінематографічного сюжету і не має традиційно головних та другорядних героїв. Вона вихоплює всього лише один робочий день із життя ресторану та його працівників у самому «серці» планети, місці, де акумулюється «американська мрія» і куди жадають потрапити «кочівники» з усіх можливих куточків світу у пошуках примарного «щастя», не підозрюючи, що «щастя» зрештою звузиться до розмірів кухонної стільниці. А юна мексиканка, котра у першій сцені влаштовується на роботу, вочевидь маючи певні амбіції, напір і характер, і здається ключовою героїнею, насправді виявляється переважно мовчазною спостерігачкою божевілля в очікуванні слушного моменту і нагоди замінити поламаний гвинтик у механізмі і стати на крок ближчою до ілюзії «здійснення мрій».
Таким само спостерігачем є і глядач, котрого Руїспаласіос ніби супроводжує за лаштунки, на «кухню» сумнозвісної і оманливої «заокеанської фантазії» Нового світу, котрий став належати білим і перетворився на недосяжний піщаний замок для більшості з тих, для кого колись давно тут був дім, у ті часи, коли на цьому самому місці, де тепер безупинно клацає касовий апарат, символізуючи вічний бізнес і вічну комерцію у точці, що є квінтесенцією споживацької суєти і хаосу грандіозного всесвітнього мегаполіса…, були прерії чи ліси. Ностальгійна елегія Руїспаласіоса про іммігрантів у більш широкому сенсі, ніж просто «переселенець», звучить оплакуванням не якогось конкретного дому, а самого поняття «дім», якого більше взагалі не існує, бо геть усе перетворилося на суцільну метафоричну «кухню» метафоричного «закладу громадського харчування», а «американська мрія» перетворилася на мрію «просто зникнути» з часу та простору.
«Таймс-Сквер» буквально перекладається як «часовий квадрат». Про це нагадує той чорношкірий безхатько з прологу, стверджуючи, що саме тут, на центральній площі Землі, йде вічна екзистенційна боротьба за квадратик під сонцем. І не тільки за столик, на який тобі покладуть меню, а й за квадратик асфальту біля входу до ресторану. І саме там, на кухні, «б’ються на ножах» американці, мексиканці, домініканці, англійці, албанці, африканці, євреї, араби…, щоб вибороти свій «кубик» території та існування. І так само як кухня Руїспаласіоса є «вавилонською вежею», на яку чекає біблійний епічний занепад і водночас прагматична приземлена нескінченність нон-стоп, його фільм вміщує найрізноманітніші кіномови: соціальну сатиру з використанням геометричних фігур Рубена Естлунда («Квадрат», «Трикутник смутку»); уповільнений плин, естетську течію часу у стилі Вонга Карвая; гастрономічну екзистенційність серіалу «Ведмідь», чорно-білу драму про запах рідної Мексики «Рома» Альфонсо Куарона… і навіть почуттєву мозаїку «Реальної любові», тільки замість аеропорту-метафори тут кухня-метафора, яка не лише про любов, а й про ненависть і лють, і фрустрацію, і втрату сенсу та землі (квадратика) під ногами.
Одним із найвиразніших символів виступає акваріум з лобстерами, котрих готують за сорок доларів за порцію. «Колись давно лобстери були їжею для бідняків і взагалі нічого не коштували, були рибальськими відходами», – розповідає офіціантці кухар Педро Руїс, а пізніше, ближче до апогею і розв’язки, він засмажить і запакує лобстерові хвости для безхатька, що завітає на кухню попросити їстівних залишків і здасться колишнім генієм Волл-стріт чи типу того, що збожеволів і впав, чи впав і збожеволів, побачивши і прийнявши зворотний бік «американської мрії». До речі, єдина сцена у кольорі – це секс у морозильній камері, де Педро Руїс кінчає на заморожене м’ясо, і єдиний колір – це синій. Саме синій, як відомо, символізує вічність, а вічність нівелює і спотворює екзистенцію. І мабуть, та сцена у морозильній камері – алюзія до ключової сцени з другого сезону «Ведмедя», де шеф-кухар (Джеремі Аллен Вайт) у день відкриття ресторану застряг у холодильнику і геть усе пропустив, просидівши в холоді на самоті з думками про відсутність будь-якого сенсу і кінцевий постріл у голову, котрим завершив життя посеред брудного генделя його старший брат.
Кухня як «вавилонська вежа» – не єдина біблійна відсилка Руїспаласіоса. Адже в час пік, коли всі приходять на ланч і немає жодного вільного столика, і кухня буквально і фігурально кипить, стається епічний сюр: через зламаний автомат фонтаном ллється і не спиняється черрі кола, і зрештою чорна рідина заливає всю підлогу, та процес нон-стоп обслуговування все одно не стає ні на стоп, ні на паузу, й офіціанти бігають-ковзають по залитій вишневою колою плитці. Цей «всесвітній потоп» ще сильніше збурює різномовлення і непорозуміння «вавилонської вежі», і нарешті накопичені гнів, безсилля, розчарування Педро Руїса, котрий ніколи не стане «білим американцем» (не за кольором шкіри, а за статусом і квадратиком) виливаються у кульмінаційну велику істерику (і на фінальній точці у кінозалі дуже символічно та феєрично в асонансі з героєм зайшовся не менш істеричним гавканням чийсь пес, який до того просидів мовчки і непомітно більше двох годин).
«Ти зупинив мій світ», – каже кухару власник закладу. «Хто дав тобі право зупиняти мій світ?!». Але глобально «кухня», звісно ж, ніколи не зупиняється, і навіть розтрощений касовий апарат ніколи не перестає клацати.
Анастасія Лях
Кухня (La cocina)
2024 рік, США/ Мексика
Продюсери: Раміро Руїс, Лорен Манн, Айвен Орлік, Херардо Гатіка Гонсалес
Режисер: Алонсо Руїспаласіос
Сценарій: Алонсо Руїспаласіос, Арнольд Вескер
У ролях: Руні Мара, Рауль Бріонес, Одед Фер, Лора Гомес, Спенсер Гранезе, Джеймс Вотерстон, Анна Діас, Едуардо Олмос
Оператор: Хуан Пабло Рамірес
Композитор: Томас Баррейро
Тривалість: 139 хвилин/ 02:19
