Кутюр (Couture)

Анджеліна Джолі говорить французькою і грає вигадану американську кінорежисерку Максін Вокер, що знімає феміністські інді-горори і, перебуваючи на паризькому Тижні моди із робочою місією театралізувати один із фешн-показів у вампірській стилістиці, раптово дізнається про рак грудей і термінову необхідність операції (сама Джолі, нагадаю, більше ніж десять років тому зробила профілактичну подвійну мастектомію через високий спадковий ризик раку молочної залози, а пізніше ще видалила яєчники і маткові труби, тож у ролі є автобіографічне зерно), в імпресіоністській драмі французької режисерки Аліс Винокур, присвяченій… жінкам у моментах. Але здається, що постановниця при всьому беззаперечному вмінні окреслювати важкі проблеми з естетичною невагомістю, вхоплювати окремі моменти, передавати окремі настрої… дещо плутає імпресіонізм з аморфністю і позбавляє історію власне історії, цілісності і зрозумілого сенсу.

У Парижі під час підготовки і безпосереднього дефіле (по факту Chanel, але в картині бренд не називається, бо говорити про фемінізм на тлі шлейфу вельми суперечливої історії Коко Шанель, яка співпрацювала з нацистами, начебто не комільфо) переплітаються історії кількох жінок різного віку, різних професій, різних амбіцій, різних ментальних травм, різних швів на душі чи тілі (спершу фільм мав назву «Шви», та потім перетворився на «Кутюр», що в принципі є тим самим, якщо не сприймати як термін «високої моди», а перекладати буквально: couture з французької – «шиття», «пошиття», «зшивання», «шов»).

Це вже згадана режисерка (котра має переважно дистанційні стосунки з донькою-підлітком після лос-анджелеського розлучення, мету зняти ще одну стрічку, флірт з оператором (Луї Гаррель, який тут здебільшого для декоративного шарму в дусі французького світильника, в дусі бра, що знаходиться під рукою, та навряд чи дійсно потрібен) і врівноважену рефлексію щодо панічної зміни пріоритетів, яку вносить у життя діагноз), візажистка (котра фарбує моделей, а в паузах між нанесеннями маскувального тону на мозолі від босоніжок намагається писати про тих самих моделей екзистенційно-житейську книгу, та видавці вважають описи модельних буднів і модельних травм не надто цікавими), молода кравчиня (що шиє для показу першу сукню, першу на дефіле і першу у своїй швейній із потенціалом на модельєрну кар’єрі, і її позначки червоним маркером на манекені римуються з позначками червоним маркером на грудях Джолі, котрі робить хірург-онколог у виконанні Венсана Ліндона), юна модель із Південного Судану (котра готується до дебюту на подіумі, і всі пророкують їй шалений успіх нового обличчя, та дівчина не впевнена, що модна індустрія їй підходить), модель із України (котра спершу поводиться як стерво, та їй це типу простимо, бо її злість на весь світ виправдана жахами війни вдома, яку вона ясно що не обирала і не хотіла…, проте в Південному Судані теж була війна і теж тривають жахи великої гуманітарної кризи).

Нам показують кілька телефонних розмов моделей із родичами. Українка (реальна українська модель Юлія Ратнер), котра мешкає в Києві, але родом із Запоріжжя, звісно, говорить телефоном про чергові вибухи, чергову неспокійну ніч, чергово комусь на іншому кінці нагадує про обережність і правило двох стін. «Кутюр», до речі, вийшов і в російський прокат, і для російського прокату з нього повністю прибрали згадування України, а телефонна розмова української моделі з рідними, котрі кажуть, що «вночі сильно бахало, зараз теж бахає, але трохи тихіше», перетворилася на телефонну розмову східнослов’янської моделі з рідними, котрі відзначають «гучність перешкод у зв’язку».

Персонажка Джолі – мувімейкерка незалежних феміністських горорів, а актори Елла Рампф (візажистка), Ґаранс Марільє (кравчиня) і Венсан Ліндон (онколог) грали у знакових фестивальних феміністських горорах «Сире» і «Титан» епатажної французької постановниці Жулії Дюкурно, на яку напевно що посилається Аліс Винокур як на частковий прототип героїні, котра висловлює модернізовану етику жіночої сили і жіночої волі через вгризання вампірських ікл. Але у самої стрічки «Кутюр» жодних зубів немає. Немає жодного наративу про боротьбу. Дві моделі тікають від війн на їхніх батьківщинах, кінорежисерка слабо силиться втекти від реальності про діагностований рак, візажистка тікає від правди про її письменницькі здібності… І зрештою і вся картина Аліс Винокур тікає, тече крізь пальці, наче тканина із нульовою (чи мінусовою) цупкістю. І для того, щоби бути мозаїчним, фрагментарним романом про дороги і долі жінок, і ментальні шви між жінками… на кшталт інді-триптиха Келлі Райкарт «Кілька жінок», де імпресія попри дуже буденний реалізм так само була важливішою за фактичні образи, стрічці «Кутюр» сильно не вистачає розповіді як такої (ліній як таких, як таких характерів).

Зате що тут точно в наявності (за відсутності чітких і лікувальних смислів, що у по-справжньому хорошому кіно ятрять і гоять рутинну порожнечу) так це беззаперечне відчуття (крізь дотики до шкіри і дотики до ексклюзивних суконь, які не про живе і штучне, а радше про здорові – у вік засилля токсичності – гнучкі взаємини між народженням гарного і створенням гарного, про кострубаті шви між проявами прекрасного на тлі вирівняних швів від глибоких емоційних ран) плину і зникнення, віднесення вітром і змивання дощем. Є тут «те саме» піднесено трагічне відчуття «краси, що вислизає». Й екзистенції, що вислизає. Бо існування не менш швидкоплинне за грацію зібраного вручну плаття, над яким заснула смертельно стомлена модистка… Тож у кульмінації (якщо дефіле – це кульмінація там, де інших кульмінацій і інших точок опори чи зламу сюжету немає) все і всіх жене… ураган, геть від ілюзії про порядок і надуманий стрункий мир на високих рельєфних підборах у пласкій площині реальних паскудних хвороб і реальних огидних воєн; геть від фантазії про абсолютну владу Balenciaga над катаклізмами.

Анастасія Лях