Квір (Queer)

Ні, ця драма зовсім не схожа на «Назви мене своїм ім’ям», хоча так справедливо може і має здатися, враховуючи того самого режисера і ту саму тематику. Якщо у першій Лука Гуаданьїно (який є відкритим геєм, але попри те напрочуд запально і соковито знімає про гетеросексуальний секс, навіть якщо займенником сексу є балет або теніс…, і лише двічі за фільмографію присвятив свої картини гомосексуальності…, хоча швидше за все секс як кіноестетика для нього не ділиться на гомо та гетеро, а радше існує у площині пан-арт-сексуальності, одночасно всюди і з усіма глядачами на телепатичному рівні…, але про телепатію дещо пізніше) ніжними романтично-меланхолійними мазками згадав свою юність, закодувавши своє крихке раннє «я» в персонажі Тімоті Шаламе, то у «Квірі» постановник, не шифруючи і не шифруючись, виклав на стіл свою зрілість: свої сумніви, стомлені пошуки, страхи перед смертю, самотністю і смертю в самотності, себто фінішем на самоті.

«Квір» – екранізація напівавтобіографічного роману Вільяма Барроуза (не плутати американського бітника з американським фантастом Едгаром Барроузом, автором марсіянського циклу про Джона Картера і екваторіально-африканського циклу про Тарзана…; втім, можна сказати, що в де-чому два дуже різні Барроузи все-таки схожі, адже головний герой «Квіра» теж пускається в напрочуд екзотичну пригоду, шукаючи в еквадорських амазонських джунглях щось настільки ж далеке і недосяжне, як Марс). Але очевидно, що Денієл Крейґ (який зіграв тут багатьох, але не самого себе, втілив не одне «я», та точно не власне…, і можливо, саме тому перевтілення вийшло таким абсолютним, таким… «infinity pool», бо інтимність і нагота були геть чужими, геть не його, хоча й в його шкурі) зобразив симбіоз письменника і режисера.

Сюжет, що розгортається на початку 1950-х років, складається з трьох глав і епілогу. Перша глава присвячена знайомству, дистанції і спокусі між двома центральними персонажами в Мехіко, друга – мандрам Південною Америкою, третя – пошуку і знаходженню в еквадорських гілеях рослини баністеріопсис каапі, з якої місцеві готують психотропний напій під назвою аяваска, що начебто здатний пробудити телепатичні здібності… (до речі, майже невпізнавана тут біла англійка Леслі Менвілл зобразила знахарку-індіанку, що начебто звучить дико, та насправді виглядає вражаюче органічно й автентично).

Здавалося б, найцікавішими мають бути вояж і пригоди (умовні «пригоди», бо ж кіно аж ніяк не пригодницьке), та натомість усе найсмачніше відбувається у першій главі, майже статичній, практично на двох обмежених мінімалістичних локаціях (у кімнаті, причому неважливо, мотельній чи квартирній, вони «пахнуть» однаково; та у барі чи то для моряків, чи то для квірів…, чи то для моряків, що після специфічних років на флоті стали квірами), всередині маленьких душних приміщень, посеред вологої спеки, всередині бруднувато-білих та кремових лляних костюмів і особливо всередині бруднувато-білих лляних штанів, всередині не надто вишуканого смаку прохолодних напоїв у гранованих склянках, серед невимовлених уголос хтивих бажань і гіркуватого посмаку як після скаламученої текіли чи сусідства втікачів-нацистів, так і після прохолодного сексу без почуттів.

Смотрите легально на MEGOGO

Гомосексуальні секс-сцени у «Квірі» набагато відвертіші і похмуріші за «бузкові» сцени в «Назви мене своїм ім’ям» (бузковість не у сенсі буквальної колірної гами, а в сенсі ніжного віку дорослішання). Якщо там знаковим секс-кадром був податливий соковитий персик, у начинену спермою Шаламе м’якуш якого жадібно впивалися губи Армі Гаммера, то тут Денієл Крейґ всмоктується ротом в труси, через які чітко проступає обрис пеніса, і лишає по собі вогку пляму і жадоби, і… сліз неминучого розчарування водночас.

Квір чи не квір? Квір чи не квір? Квір чи не квір?.. Одним-єдиним питанням постійно задається протагоніст щодо об’єкта свого одержимого інтересу і не отримуючи прямої відповіді ані дотиками, ані словами, вирушає шукати наркотичну ліану, котра допоможе встановити глибинний інтуїтивний зв’язок і викриє правду без жодних вербальних маневрів і емоційного туману. Та перебуваючи в пошуках «істини» (хоча навряд чи істина можлива в близьких тілесних стосунках і зокрема в тому, що зветься коханням), немолодий самотній письменник-експат з героїновою залежністю перманентно впадає в психоделічну прострацію почергово з психоделічною фрустрацією (і лише незначним блискотливим піднесенням) і бачить страшні ознобні зотлілі сни про кінець (не про член, а про фінал), де сколопендра символізує отруєння чорною одинокістю, в якої так багато крихітних чіпких ніг, що від неї нікуди ніяк не втекти.

Саундтрек тут звучить принципово з майбутнього (не з 1950-х), зокрема двічі грає Nirvana як нагадування про радикальну спробу досягти недосяжного стану повного душевного спокою (і як дань бунтарському голосу Курта Кобейна, котрий наприкінці життя мав дружні зв’язки з Барроузом – вони навіть записали спільно сингл «The Priest They Called Him» – і котрий в розпалі героїнової молодості застрелився за три роки до того, як старий бітник помер від інфаркту). Музика з майбутнього натякає на прийдешній час змін у культурі, суспільстві, світоглядах… Про те саме говорить і останній акорд – яскраве райдужне мерехтливе світло на обличчі вже постарілого героя як обнадійливий знак того, що колись скоро у недалекому майбутньому квіри зможуть вільно шукати любов і не будуть приречені на самотність…, і для чесної відповіді (як оточуючим, так і самому собі) на запитання про ідентичність не треба буде шукати диво-зілля (чи ласо правди) ментального роззброєння.

Та з іншого боку, слово «квір» у «Квірі» звучить аж так багато разів, що змушує засумніватися, чи ця історія дійсно про квірів і виключно про квірів. Адже страх перед прив’язаністю без взаємності і страх ізоляції – екзистенційне провалля поза всяким гендером і всякою орієнтацією. «Складно змусити іншу людину повірити, що вона є частиною тебе», – говорить персонаж актора-новачка Дрю Старкі, молодий красень-моряк Юджин Аллертон, на якого стікає нервовим потом змучений і наскрізь просякнутий любовною лихоманкою в купі з наркотичною ломкою герой (без героїні, на героїні) Крейґа. І виявляється, корінь розпачу сидить не у вузькій соціальній реакції, а у вузькій спроможності прийняти і подолати нестикування серцевих скорочень… Занадто м’яка м’якоть? Радше аж занадто інтимне, аж занадто особисте, аж занадто артхаусне лав-роуд-тріп-секс-ноусекс-ноулав-муві; занадто охоче екранізувати книгу, котра навряд чи піддається екранізації.

Анастасія Лях