Кит (The Whale)

Зірка «Мумії» Брендан Фрейзер повернувся із небуття-забуття у вигляді 300-кілограмового професора літератури, що через ожиріння давно не виходить з дому, ледве рухається і чекає на смерть від гіпертонії. До того ж він ще й гей… Нова стрічка Даррена Аронофскі справляє парадоксальне враження. Попри те що її банальність-сентиментальність і нав’язлива релігійність відверто дратують, головний герой все ж викликає щирі співчуття, щирі симпатії, щирий жаль… А можливо, не стільки герой, скільки сам Брендан Фрейзер.

«Кит» – це менш успішна (більш інфантильна і пласка) спроба Аронофскі повторити сюжетно-драматургічну модель «Реслера», що вийшов на екрани у 2009 році (до речі, тоді режисер презентував свою роботу українським глядачам особисто: приїхав до Києва, зустрівся із пресою, згадав, що його батько родом з Одеси…). Тоді американський постановник воскресив кар’єру забутого Міккі Рурка. Він делікатно сумістив реальність з вигадкою, документальність з художністю (так само, як це, приміром, зробив Іньярріту у «Бердмені» чи Арі Фольман у «Конгресі»), зробивши ставку на те, що глядач побачить у спотвореному обличчі старого реслера, що досяг поважного віку і уткнувся в розбите корито (ані професії, ані грошей, ані здоров’я, ані сім’ї, ані щастя, ані жодних перспектив, тільки той самий ринг), біль самого актора, колишньої голлівудської зірки, екс-красунчика і секс-символу, що через пристрасть до боксу (алкоголю, наркотиків, криміналу…) геть понівечив зовнішність і репутацію, перетворив лице на фарш і опинився за бортом.

Так і вийшло. Історія реслера Ренді була історією самого Міккі Рурка. Щемливою, брутально-ніжною. Історією співчуття і водночас тверезого, чесного погляду на життєвий вибір маргіналів, ізгоїв і аутсайдерів, що «випали з рингу», залишившись поза системою і поза суспільством. Та й сам актор побачив у персонажі себе і від тієї голої правди, що розкраяла серце, не став ховатись за маскою гри, трансформації, перевтілення…, а просто поділився з публікою дуже особистим болем, за що отримав одноголосне визнання, престижні нагороди і номінацію на «Оскар».

Точнісінько у той самий формат Аронофскі (щиро чи меркантильно, хтозна) помістив реальне сумне життя Брендана Фрейзера, що з красунчика з гітової «Мумії» перетворився на усіма забуту згаслу зірку, товстого (не настільки, як герой «Кита», та все ж) і лисіючого непримітного великого мужика, незнайомця і невидимку, в розпливчастих рисах і незграбно-сором’язливих рухах котрого мало хто міг розгледіти і впізнати чарівного і сміливого шукача пригод Ріка О’Коннелла… І на екрані розгорнулася майже та сама історія, балансуюча на межі гри і правди. Так само відчужений від світу самотній вигнанець зі спотвореною зовнішністю (реалістична алюзія на абсурдистську фігуру кафкіанського Ґреґора Замзи), що має невтішні медичні показники і не має ані волі, ані бажання протистояти наближенню смерті (реслер Ренді свідомо вбиває себе черговими падіннями на майданчику, а літературознавець Чарлі свідомо наближає інфаркт, поглинаючи як та чорна діра нескінченний потік бургерів, піц і батончиків), намагається налагодити втрачений взаємозв’язок із дочкою і довести самому собі, що попри те, що він є нікчемним й огидним, він все ж зробив у житті щось хороше.

Смотрите легально на MEGOGO

Так само Аронофскі дає героєві промовисте прізвисько. Ренді «Баран» був прямим і впертим бараном, що все одно так чи інакше повертався на ринг, аби рано чи пізно неодмінно на ньому загинути, бо ж окрім рингу в його житті нічого іншого не було. А Чарлі «Кит» нагадує кита не лише своїми неосяжними габаритами, а й своєю скромною величчю, бо ж попри принизливий стан і самовідразу він все ще людина з багатим і глибинним духовним світом. Неповороткий і непідйомний, схований у темряві своєї затхлої квартири, наче на чорному дні океану, проте непорожній і світлий душею.

Власне, у квартирі, захаращеній і просякнутій (принаймні так здається) смородом їжі, розгортається уся дія «Кита». І подекуди низка одноманітних сцен, де до героя почергово навідуються медсестра, дочка-підліток, випадковий юнак зі Свідків Єгових, колишня дружина…, нагадує кружляння хижаків і птахів навколо туші помираючого кашалота. Та не одразу зрозуміло, хто тут акули, а хто чайки. Чи може, акул і зовсім нема, і з китом прощаються самі лише альбатроси…

Хворобливо товстий гомосексуал – це майже як чорношкіра однонога лесбійка. Тож так, Даррена Аронофскі цілком можна звинуватити не лише у підстаркуватій сентиментальності, а й у прагматичному старанні сподобатися політкоректному «Оскару». До того ж не додає фільму балів та товстюча прозорість, з якою режисер вплітає алюзію-алегорію на роман Германа Мелвілла «Мобі Дік» (замість того, аби надати глядачеві можливість самостійно провести паралелі і рими, автор вустами протагоніста сам багаторазово і доволі докучливо повторює звернення до класичного романтичного твору про полювання на монструозного білого кита). І лише Фрейзер, що вивертає навиворіт власну душу без жодних загравань із академіками і політкоректними лекалами, однаково справжній, щирий і переконливий і в падінні бридкого тіла, і в піднесенні красивої і чистої душі, що зрештою підіймає огидну плоть вгору, наче повітряна куля з тих самих пригодницьких романтичних романів.

Мабуть, найгірше в «Киті» – його релігійність. Кілька останніх робіт Аронофскі – це тотальна біблійність у прямій чи метафоричній формах. «Ной» – максимально буквальна і нецікава розповідь про Ноїв ковчег і Всесвітній потоп, а «Мати!» – максимально фігуральна притча про Бога, що створив Землю, і людей, котрим він дозволив її розорити і знищити (останню від релігійної однобокості врятували можливість альтернативних, більш світських і приземлених, прочитань, і певний дотик до особистого життя постановника). В «Киті» ж режисер ототожнює Армагеддон, про який твердить вчення Свідків Єгових, з персональним кінцем світу кожної маленької (нехай і розмірів великих) людини. Викладач літератури Чарлі наближається до свого власного апокаліпсису, і його потворне огрядне тіло має зрештою відокремитись від душі. Його тіло – наче Левіафан, ненажерливий велетенський морський монстр, що несе разом зі своїм ненаситним черевом завершення часів. Та його душі даровані спокута, спасіння і вознесіння.

Наприкінці до темної кімнати нарешті вперше проникає світло. І це була б іще одна, остаточна й фінішна, релігійна фальш…, якби не чиста, нелукава, щиросерда, світла посмішка крізь сльози на обличчі Фрейзера.

Анастасія Лях