Лазня диявола (Des Teufels Bad)

Цей психологічний фолк-горор від австрійського режисерського тандему Вероніки Франц і Северіна Фіали, відомих за фільмами «Я бачу, я бачу» і «Сторожка», насправді горором у традиційному розумінні не є, але це надзвичайно жахливе і депресивне у хорошому сенсі дослідження кошмарів глибокої хронічної жіночої меланхолії, котра штовхає на шокуючі злочини і шокуюче самознищення (до речі, за статистикою жінки хворіють на депресію значно частіше, ніж чоловіки). Стрічка брала участь у конкурсі Берлінале 2024 і отримала «Срібного ведмедя» за видатні художні досягнення оператора Мартіна Гшлахта. І дійсно картинка цієї картини вражає парадоксальним, винятковим поєднанням візуальної краси і… навіть не стільки моторошного, скільки безнадійно нещасного змісту. Адже крайній стан депресії (чи депресія з метастазами) – це ніщо інше як невиліковний апогей тотального відчуття абсолютного нещастя.

Події розгортаються всередині вісімнадцятого століття в австрійському поселенні, котре сповідує християнство, але все ще вклоняється деяким язичницьким традиціям. У пролозі жінка бере на руки своє немовля і несе до водоспаду, де скидає дитя вниз, і камера з безпечної (відносно нетравмуючої глядача дистанції) показує, як новонароджений розбивається об гострі скельні виступи і назавжди зникає у шумній бурхливій воді. Після того жінка йде до священика зізнаватися у гріху і сповідуватись. За скоєне селяни страчують дітовбивцю: відрубають голову, обезкровлюють тіло (кров, як ми дізнаємося вже у фіналі, місцеві п’ють, вірячи, що такий ритуал захистить їх від занедужання на меланхолію, тобто на одержимість дияволом) і виставляють напоказ, перетворюючи трупні залишки з відокремленою головою на якийсь сатанинський вівтар. Шматочки тіла (приміром, пальці) селяни відрізають на удачу та щастя, роблячи з них обереги і талісмани.

Один із тих пальців дістається молодій дівчині на ім’я Агнес, котра виходить заміж за чоловіка на ім’я Вольф і сподівається на удачу швидко завагітніти. Та заміжнє життя практично одразу виявляється зовсім не тією «казкою», котру героїня в рожевих дівочих мріях собі малювала (хоча жінка, тим паче селянка епохи Середньовіччя навряд чи мала подібні ілюзії і змалку могла розраховувати хіба що на трохи менший і трохи лагідніший до неї морок, ніж абсолютний та безпросвітний). Чоловік, який уже на весіллі тихо заграє з іншим чоловіком, молоду дружину зовсім не хоче, відповідно надії Агнес зачереватіти тануть із кожним днем. Тож жити дівчині доводиться у холодному кам’яному будинку посеред лісу, у холодному ліжку, з холодним мужем. Удень разом з іншими робітниками вона ходить на болото ловити сачками холодну слизьку рибу, що вислизає з рук так само, як її останні уповання на щастя. Свекруха на кожному кроці повчає і завжди усім незадоволена. Героїню все тісніше оточують і все дужче душать як похмура реальність, так і похмурі думки…

Вероніка Франц і Северін Фіала у своїх жахіттях не вдаються до містики і надприродного. Тобто, цитуючи назву титулованої стрічки японського режисера Рюсуке Хамагуті, «зла не існує», є лише люди та їхні помилки чи патології. І можна помітити, що цей авторський дует вкотре вже заглядає у темряву, у пітьму, у чорну-пречорну пустку між матерями та дітьми, між материнством і його спотвореннями; у порожнечу жінки, для котрої її соціальна роль дружини і передовсім матері стала прокляттям. Не якимось незбагненним потойбічним прокляттям, а буденним трагічним незворотним нещастям.

Смотрите легально на MEGOGO

У фільмі «Я бачу, я бачу» йшлося про мати, котра після пластичної процедури повертається додому до своїх синів-близнюків, але тим здається, що під бинтами не їхня мама, а чужа жінка, і хлопчики починають катувати «незнайомку», аби та зізналася, куди поділа їхню справжню матусю. У «Сторожці» головна героїня у виконанні Райлі Кіо намагалася провести щасливе Різдво з коханим чоловіком-вдівцем та його двома дітьми у заміському віддаленому будиночку, та діти ненавиділи новоспечену мачуху, бо ще не забули жахливе самогубство рідної матері. В результаті коли чоловікові довелося через терміновий виклик з роботи поїхати і героїня лишилася з дітьми сама, почався… або жорстокий розіграш, або божевільне пекло, і коли вона зранку прокинулася, дата календаря перескочила кілька тижнів, усі речі з будинку зникли включно з їжею та одягом, опалення вирубилося, а діти стали запевняти, що всі вони утрьох насправді померли (отруїлися чадним газом, коли грілися старим опалювачем) і тепер перебувають у чистилищі, і навіть звідкись взялася газета з новиною про трагічну смерть родини через нещасний випадок перед Різдвом…

Навіть відверто містичне виявляється наприкінці немістичним. І саме цей момент принципово відрізняє «Лазню диявола» від дуже схожого за атмосферою фолк-горора Роберта Еґґерса «Відьма». До речі, персонаж Агнес заснований на реальній австрійській селянці Єві Лізлфелнерін (1736–1762), і що особливо цікаво, прототип звали Євою, як біблійну винуватицю первородного гріха, а героїню та її чоловіка звуть Агнес (як агнець, тобто жертвенне ягня) і Вольф (тобто вовк). Але наполегливий натяк на хижого вовка і жертвенну вівцю є такою ж оманою, як і християнські звинувачення першої жінки. Бо насправді в жодному з фільмів Франц і Фіали чоловіки не виставлені агресорами чи тим паче монстрами, радше безпомічними «сторонніми», неспроможними ані зробити жінку щасливою, ані бути поряд у потрібний момент, ані вберегти її від депресії і саморуйнації (післяпологової депресії, депресії через безпліддя або бездітність, депресії через тягар материнства чи відсутність материнства, депресії через дощ або через сонце…).

Узагалі нічого потойбічного. Тому що саме реалізм, пропущений крізь депресивне мистецтво, може виглядати максимально жахливо. І від метафор, якими послуговується тандем, стає нестерпно холодно і душі, і тілу. Воскове немовля (малий Ісус) з вівтаря каплиці починає моторошно танути на руках падаючої у безодню безнадії Агнес, символізуючи танення на очах її мрій і сподівань. А зашита знахарем в шию нитка, котра має вивільнити з тіла диявольську гниль, ковзає під шкірою наче черв-паразит, що гризе й отруює хворобливий мозок. І винен не чоловік, ані конкретний, ані узагальнений чоловічий рід. Винна сама дійсність, яка настільки неприязна до людського життя й особливо життя жінки, що для останньої майже виправданим є чинення найстрашнішого зла, бо її існування та її відчуття обтяжливіші за будь-який гріх.

Анастасія Лях