Легенда (Him)

Здається, західні критики у своїй переважній більшості ані красу цього фільму не оцінили, ані зміст його не зрозуміли чи зрозуміти вперто не схотіли…, і навіть вражаючу фактуру (причому як зовнішню, так і внутрішню) обох головних виконавців (новачка Тайріка Візерса й епічно профуканого голлівудською індустрією ветерана дурних комедій Марлона Веянса) демонстративно і доволі тупо проігнорували. Цей соковитий естетський психологічний горор про те, що (так, не хто, а саме що) таке «чоловік» у первісно-історичному контексті, рецензенти поверхнево сприйняли як критику американської спортивної культури, котрій буцімто не вистачило гостроти і виразності (не культурі, критиці)…, хоча насправді спорт і зокрема американський футбол у цій картині – не смисл і не мішень, а лише та форма і та конкретика, в яких бездоганно працює обрана сценаристом і режисером Джастіном Тіппінгом абстрактна метафора. І зовсім недивно, що історія сильно сподобалася Джордану Пілу («Пастка», «Ми», «Ноу»), котрий, судячи з побаченого, виступив не лише продюсером, а і візіонерським наставником.

Сюжет розгортається навколо боротьби за місце нового квотербека і потрапляння в Лігу (неважливо, в яку саме, бо Ліга тут – щось типу Олімпу, де жили давньогрецькі боги). У пролозі нам показують головного героя Кемерона (Візерс) маленьким хлопчиком, котрому батько маніакально прокручує знову і знову відеозапис, де легендарний квотербек і багаторазовий чемпіон Ісая Вайт (Веянс), ікона і «наше все» американського футболу, страшно травмується, відкрито ламає собі ногу посеред поля лишень задля того, щоби здобути переможне очко (за словами батька, демонструє «істинну мужність», де «мужність» від слова «мужик», а не «муж», адже мужами є всі чоловіки поголівно, а мужиками лише «обрані»). Хлопчик стає чоловіком і тепер сам мітить у найкращі квотербеки, тоді як кар’єра Ісаї Вайта добігає кінця, бо час (попри те, що сам Марлон Веянс виглядає сьогодні майже так само, як у 1990-х, і навіть краще) навіть для божеств є незупинним. Коли ж божевільний уболівальник б’є Кемерона по голові, що спричинює набряк мозку, здається, надії перспективного новачка набрякають так само, як червона маса під черепом. Але несподівано містер Вайт запрошує свого потенційного змінника на тижневий раунд дуже специфічних тренувань…

Сприймати «Легенду» як фільм про спорт – це так само вузько й обмежено, як сприймати її як горор про угоду із Сатаною (в міфології цього ментально-культурологічного жаху Бога немає в принципі, є тільки боги-ідоли, на яких моляться хворобливо-скажені фанати, і є найвище єдине Зло, що за ідолами стоїть) на кшталт «Адвоката диявола» (тільки тут замість адвоката, що завжди виграє будь-які судові справи, – квотербек, який завжди здійснює тріумфальний напад і завжди виборює перемогу для своєї команди). І щоби зрозуміти ширший контекст, варто звернути увагу на оригінальну назву картини – «Him». Очевидно, що саме така назва з’явилася з подачі Джордана Піла, котрий обожнює називати свої стрічки не іменниками з прикметниками та дієсловами, а займенниками, частками і вигуками. І доцільно згадати, що його приховано політичний горор «Ми» в оригіналі звучав як «Us», тобто буквально перекладався як «Нас»; і назва «Him» так само перекладається як родовий або знахідний відмінок («Його») особового займенника «він».

Він – це чоловік не конкретний, а узагальнений. «Його» – це чоловік, якого ми жадаємо: месія, провідник, керманич, цар, король, краш, гегемон, номер один… Якщо звузити «Його» до периметра американської історії (не спортивної культури, а загалом історії), до периметра «американця» чи радше «американського бога», то виникне цілковите розуміння імені Ісая Вайт, де Ісая – це біблійне наймення (так звали одного з великих пророків), що з івриту перекладається як «посланий Богом», а Вайт – це ясно що «Білий», себто чорний із «білим» прізвищем (і доповнюють цю парадоксальну метонімію вибілені брови його дружини-інфлюенсерки). І на пустельному американському Олімпі, до якого уподібнюється ізольований компаунд Ісаї Вайта і де біля підніжжя істерично волають звичайні смертні (теж нарочито покриті білилами), чемпіон-квотербек, носячи ковбойський капелюх і власноруч вичинюючи бичу шкіру, певно що вважає себе сучасним Баффало Біллом (Buffalo Bills – назва реальної професійної команди з американського футболу), тим самим білим американцем, який убив тисячі бізонів і перетворив історію винищення індіанців на театр і шоу (зрештою чорному стати білим – не за кольором, а за суттю – це теж підписати контракт із дияволом).

Невипадково американський футбол (найагресивніший вид спорту з усіх нині існуючих) порівнюється тут із гладіаторськими боями Римської імперії (найагресивнішої за всю історію імперій) – боями, в яких бійці (істинні чоловіки в первісно-історичному розумінні чоловічості) балансували на тонкій-тонкій межі між вимушеністю жорстоко убивати і бажанням жорстоко убивати. Невипадково режисер нам нав’язує досить грубу (а грубість – єдина мова, котрою має говорити і говорить цей фільм) візуальну риму: шов на тріснутій голові Кемерона Кейда ідентичний шву на футбольному м’ячі. І невипадково в сценах бійок кількаразово використовує рентгенівське зображення, щоби показати голі кістки і м’язи, бо голі кістки і м’язи – це денситометрія первинної тупої чоловічої сили, при якій мозок – це рудимент, аксесуар, що значно виграшніше виглядає зі шрамом після ледь не смертельної черепно-мозкової травми. І так само невипадково музика тут неодноразово є значно гучнішою за окремі репліки (бо гучність – це теж прояв агресії), а звуки – красномовнішими за слова, і коли перукарська машинка ріже по скобах, що утримують шов, і коли періодично і діалоги, і тишу заглушує хрускіт кісток; і коли чутно і бачно стискання горлянки зсередини, коли особистий лікар Ісаї робить Кемеронові заміри і помітно придушує сантиметровою стрічкою, і видно, як стискається щитовидний хрящ…, здається, що чоловіче тіло – це той Бог, який породив Антихриста.

На Візерсі постійно виступає піт, тоді як на Веянсі (акторові, що божественно повстав із комедійного пекла) постійно проступає зверхня «олімпійська» насмішка. Втім, обидва перебувають під позачасовим світовим пресингом скривавленого аж до кривавих сліз поняття «бути справжнім чоловіком» або бути «чоловіком до мозку кісток», а отже бути не просто спасителем (себто рятівником, але з легким релігійним підтекстом, бо народні маси завжди потребують фанатичної віри у свого кумира-рятівника) і захисником, а також безумовним і беззаперечним лідером, воїном, альфа-самцем, агресором, тираном, убивцею…, бути найкращим, найпершим, найнепереможнішим. Той пресинг страшенно душить кожного представника чоловічої статі з самого дитинства, навіть у сучасну епоху, коли нібито культ тестостеронності, маскулінності, брутальності категорично і толерантно минув… Минули розмови про культ уголос, але не минуло незмінно люте та незмінно садистське фундаментальне уявлення про… Нього.

Анастасія Лях